Американський психопат - Брет Істон Елліс

— Це точно, — погоджуючись, киває Гемлін. — Дівчата з хорошим характером, дотепні, чи, може, веселі, чи майже розумні, чи навіть талановиті (бозна, що за фігню це означає) — всі такі дівки огидні.

— Абсолютно, — киває Рівз.

— І все це тому, що їм доводиться якось компенсувати те, що вони до біса непривабливі, — каже Гемлін, відкидаючись на спинку стільця.

— Що ж, у мене завжди була теорія, — починаю я, — що саме чоловіки розмножуються, продовжують рід, розумієте?

Обидва кивають.

— І єдиний спосіб це робити, — продовжую я, ретельно добираючи слова, — це… коли тебе збуджує якась красуня, але іноді гроші або слава…

— Ніяких «але», — категорично перебиває Гемлін. — Бейтмене, ти хочеш мені сказати, що поведешся на Опру Вінфрі[58], бо ж вона багата й впливова, чи переспиш з Нелл Картер[59] — у неї ж є шоу на Бродвеї, чудовий голос і гонорари до неї так і течуть?

— Стоп, — каже Рівз. — Хто така Нелл Картер?

— Не знаю, — відповідаю я, збитий з пантелику цим іменем. — Певно, хазяйка бару «У Нелл».

— Послухай, Бейтмене, — каже Гемлін. — Єдина причина існування дівок — вони мають нас заводити, як ти і сказав. Питання виживання виду, так? Усе дуже… — він виймає зі свого напою оливку й закидає собі до рота, — …просто.

Після паузи я кажу:

— Знаєте, що про жінок казав Ед Ґейн[60]?

— Ед Ґейн? — перепитує один із них. — Метрдотель у барі «Канал»?

— Ні, — відповідаю я. — Серійний вбивця з Вісконсину, у п’ятдесяті роки. Цікавий був хлопець.

— Тебе завжди цікавили такі штуки, Бейтмене, — каже Рівз і звертається до Гемліна: — Бейтмен постійно читає такі біографії — Теда Банді, Сина Сема[61], «Фатальне Бачення»[62], Чарлі Менсона — всяке таке.

— То що сказав Ед? — запитує зацікавлений Гемлін.

— Він сказав так, — починаю я. — «Коли я бачу гарненьку дівчину, яка йде вулицею, я думаю про дві речі. Частина мене хоче запросити її на побачення, спілкуватися з нею, бути милим і ніжним, поводитись, як годиться».

Я зупиняюсь і одним ковтком допиваю свій «Джей енд Бі».

— А що думає інша його частина? — нетерпляче питає Гемлін.

— Як виглядатиме на кілку її голова, — кажу я.

Гемлін та Рівз дивляться один на одного, потім на мене, я починаю сміятись, і обидва непевно приєднуються до мене.

— Слухайте, як щодо вечері? — питаю я, мимохідь змінюючи тему.

— Як щодо того індійсько-каліфорнійського ресторану у Верхньому Вест-Сайді? — пропонує Гемлін.

— Годиться, — кажу я.

— Звучить непогано, — каже Рівз.

— Хто замовить столик? — питає Гемлін.

«Шезлонги»

Кортні Лоренс запрошує мене повечеряти в понеділок, запрошення має певний відтінок сексуальності, тож я приймаю його, але спочатку доведеться витерпіти вечерю з двома випускниками Кемдена, Скоттом та Енн Смайлі, у новому ресторані в районі площі Колумба. Місце називається «Шезлонги», і я наказав секретарці зібрати інформацію про нього. Перед тим, як я пішов із офісу, Джин розписала мені три варіанти того, що варто замовити на вечерю. Дорогою в таксі Кортні розповіла мені про Скотта та Енн — він працює в рекламній агенції, вона відкриває ресторани на гроші батька, останнім був «1968» у Верхньому Іст-Сайді. І це було не так цікаво, як її розповідь про свій день: масаж обличчя в «Елізабет Арден», покупка кухонного начиння у «Поттері Барн» (все це — прийнявши літій[63]), потім — «У Гаррі», де ми з нею випивали з Чарльзом Мерфі та Расті Вебстером і де Кортні забула під столом пакунок з купленим кухонним приладдям. Єдина цікава деталь життя Скотта та Енн — через рік після одруження вони всиновили тринадцятирічного корейського хлопчика, назвали його Скоттом-молодшим й відправили вчитись у Ексетер, де Скотт вчився за чотири роки до мене.

— Сподіваюся, вони замовили столик, — попереджаю я Кортні.

— Тільки не треба сигар, Патріку, — повільно говорить вона.

— Це не авто Дональда Трампа? — питаю я, дивлячись на лімузин, що стоїть у заторі поряд із нами.

— Боже, Патріку, замовкни, — каже вона хрипким, невиразним голосом.

— Знаєш, Кортні, у моєму дипломаті «Ботеґа Венета» є плеєр, який я спокійно можу дістати, — кажу я. — Випий ще літію. Чи дієтичну колу. Може, кофеїн тебе підбадьорить.

— Я просто хочу дитину, — каже вона м’яко, ні до кого не звертаючись, дивлячись у вікно. — Просто… двох… досконалих… дітей.

— Це ти до мене чи до Шломо? — зітхаю я достатньо голосно, аби водій-єврей мене почув. Кортні не відповідає, як і можна було здогадатися.

«Шоу Патті Вінтерс» зранку було присвячене парфумам, помадам та макіяжу. Луїс Керрузерс, хлопець Кортні, поїхав у Фенікс і повернеться на Мангеттен не раніше вечора четверга. Кортні вдягнула шерстяний жакет та жилетку, футболку з джерсі та габардинові брюки від «Білл Бласс», кришталеві, з емаллю та позолотою сережки від «Жерар і Йоска» та шовково-атласні відкриті туфлі «Маноло Бланік». На мені шитий на замовлення твідовий піджак, штани та бавовняна сорочка з магазину «Алан Флассер» і шовкова краватка від «Пол Стюарт». У моєму спортзалі зранку була черга на двадцять п’ять хвилин до тренажеру «Стермастер». Я махаю жебраку на розі Сорок дев’ятої та Восьмої, тоді показую йому середній палець.

Сьогодні розмова крутиться навколо нової книги Елмора Леонарда, яку я не читав, певних ресторанних критиків — їх я читав, протистояння записів британського складу виконавців «Знедолених» та американського; нового сальвадорського ресторанчика на розі Другої та Вісімдесят третьої і того, який розділ пліток кращий, у «Пост» чи у «Ньюз». Схоже, у нас із Енн Смайлі є спільна знайома, офіціантка з «Ейбтон» в Аспені, котру я минулого року зґвалтував пляшкою лаку для волосся, коли катався там на лижах на Різдвяні свята. У «Шезлонгах» повно людей, дуже галасно, акустика паршива через висоту стелі, і, якщо я не помиляюся, з колонок лунає версія «Білого кролика» в стилі нью-ейдж. Хлопець, схожий на Форреста Етвотера (зачесане назад біляве волосся, окуляри без діоптрій в оправі з червоного дерева, костюм «Армані» з підтяжками), сидить за столиком з Керолайн Бейкер, інвестиційним банкіром у «Дрексель», і