Необдумана Міловиця - Зінаїда Валентинівна Луценко

Так ти, Міловице, собі мріяла. Але всі плани твої побила війна.

Ілько ж твій, Міловице, у війну зробився худий і ще вищий, і згорбився весь.

* * *

Пам’ятаєш, Міловице, вже три роки була війна? А разом із війною у село ваше увійшла нова влада – німецька.

Але люди прості жили собі при новій владі, як і до того: хто ходив перед тим у колгосп – так і далі ходили; сіяли й копали буряки, і цукровий завод працював. І були в селі лікарня й клуб, а з нового – тільки німецька комендатура.

Відправляли у Германію тоді молодих дітей, і відбирали в дорогу тільки здорових, а слабих лікували й відправляли пізніше.

Якраз тоді були жнива, і Макарові твоєму, Міловице, вже виповнилося було чотирнадцять років. Купила ти йому, Міловице, довге, нижче колін, грубе суконне пальто. От у цьому пальті й пішов твій син, Міловице, пішки на станцію Монастирище, щоб разом зі своїми однолітками їхати на чужину навіки.

У великій, колись панській, хаті, пам’ятаєш, Міловице, як старенький лікар пильно оглядав прибулих, чи немає у них вошей чи корости. Подивившись на Макара твого, Міловице, лікар розсміявся, бо були у сина твого босі ноги, зате ж на плечах – тепле суконне пальто!

А от Івана, Макарового товариша, лікар завернув, бо в нього виявив коросту.

«Підеш на три дні в лазарет!» – сказав.

Після комісії рівною чередою посунули ваші діти сільські до поїзда, щоб грузитися у товарні вагони. А у вагонах тих була страшна тіснява. Поїхав твій старший синок Макар, Міловице, робити на нових господарів.

І вже всі молоді чоловіки з села пішли воювати на фронт, а Ілько твій усе вдома був. Бо треба ж було комусь і коло землі робити, а Ілько був гарним трактористом, то й не брали його на війну.

Погнав був якогось разу Ілько з першим відступом радянських військ скотину колгоспну у сусіднє село. А тоді тобі розказував, що як вийшли вони з товаром на поле, то побачили в небі літаки! Покидавши все на возах вгорі, поховалися люди під колеса, а коні їхні тоді схарапудилися. І свистіли кулі над головами у погоничів, і рвалися бомби… Як літаки уже полетіли, то стало дуже тихо, а Ілько людям сказав: «Куди ми від літаків втікатимемо? Наздоженуть і переб’ють усіх. Гайда поженемо скотину назад!»

От як приходила була пора, сідав Ілько твій, Міловице, на трактор та й їхав у поле, щоб цілий день там перевертати чорну землю.

Не зачіпали Ілька свої, не займали й німці, бо він був один у селі механік.

Виїжджав Ілько на тракторі щоранку на дорогу й котив до колгоспної межі. Кругом нього було тільки широке поле, і ніде нікого, лише вітер у вухах свистав і трактор деренчав так, що нічого більше й не було чути. Орав поле, Міловице, твій чоловік Ілько, та й співав голосно.

«А хто це там так виводе, аж за душу бере?» – кричали одна до одної молодиці в селі.

«Та то ж Ілько Чуйків оре!»

Далеко було чути…

А Ілько виспівував собі й не знав, що його спів чує все село, він собі, Міловице, либонь, думав, що трактор його перекрикує.

І ти знала, Міловице, що молодиці сільські тобі завидували. Бо вже багато з села пішло на війну чоловіків, за деякими й похоронки прислали, а твій чоловік усе вдома й коло тебе був.

І хоч війна була, і біда, і страшна розруха скрізь, але ж у хаті вашій всі живі, хіба тільки Макара завіз поїзд у чужий край, до чужих людей. Але втішалася ти тим, Міловице, що разом із Макаром твоїм є в Німеччині ще хлопці й дівчата з вашого села. І надіялася ти, Міловице, що синок твій колись додому повернеться, бо приходили до вас у село листи від вивезених дітей.

Якось Текля, старша дочка твоєї сестри Ярини, написала своїй матері, що жилося їй у теперішньої хазяйки ще краще, ніж було вдома.

«Я така стала гладка! – писала Текля у листі. – Працюю коло свиней, мені тут дуже добре, не зобиджають, їм уволю, і вдома так не наїдалася!» І ще в листі була вкладена фотокарточка.

«Ти подивися! Оце тепер така наша Текля?!» – дивувалася ти, Міловице, роздивляючись фотографію своєї племінниці.

«Не знати, кому й краще тепер: чи тим, що в селі лишилися, чи вивезеним», – зітхала Ярина.

«Вже ж там, у Німеччині, либонь, спокійніше, чим тут, бо там війни нема; на своїй землі німці воювати не будуть», – казав хтось із людей.

Приходили ще у ваше село, Міловице, й прості фотокарточки, підписані з другого боку фіолетовим чорнилом. Такі були звісточки з Германії, від ваших дітей, Міловице…

Було й так, Міловице, що війна гуркотіла десь далеко від вас, і в село поверталися скалічілі чоловіки, й приходили паперові трикутники з фронту.

Німці то входили у ваше село, а то приходили наші солдати й виганяли їх. А то знов німці виганяли наших, і починалося все спочатку. Часто як ішла ти в сусіднє село Цибулів, Міловице, то бачила, що вздовж дороги попід тинами сиділи полонені солдати й просили пити. А потім тою ж дорогою в’їжджали в село танки й рвалися снаряди.

Пам’ятаєш, Міловице, якогось дня, казали люди, що горіла кожна восьма хата в Цибулеві? А займалися хати так: дорогою йшов німець і викрикував щось по-своєму, тицяючи пальцем то в один, то в інший двір, а тоді підбігали солдати з відрами в руках, лили на хату, яку показав німець, гас і підпалювали.

А наші солдати підривали за собою мости, щоб не в’їхали в село танки.

Часом по дорозі бачила ти, Міловице, як валялися трупи людей, і ніхто їх прибирати не хотів.

А ти, Міловице, незважаючи на роботу тяжку, на роки твої й безталання, була гарна й тоді і навіть скидалася на дівчину. То й любив тебе, певно, бідна Міловице, твій чоловік Ілько. Через те якось не вгледілася ти й одного ранку ще раз відчула знайому млість.

«Знову понесла дитя», – сипнула тобі поза спину холодними крижинками думка, й гостро кольнуло у серці. У такий важкий час не хотіла ти мати ще одну дитину…

Вже ти, Міловице, була й надумала йти до баби, була така жінка в