Амадока - Софія Юріївна Андрухович
Вона писала: ти казав, щоб я пошила собі пальто, але не сказав, із якої тканини і з яким візерунком. Я щодня ходжу дивитись на тканини, але жодна мені не подобається. Твід чи габардин? Мабуть, я хочу кашку. Але чи не писав ти мені, що тобі більше до вподоби ялиночка? Чому ти так довго не відповідаєш? Тобі стало нецікаво писати мені листи? Це тому, що я не можу народити тобі дитину? Я вже тобі набридла? У тебе є інша? Куди ти зник? Що сталось?
А коли війна таки справді закінчилася, він привіз їй дівчинку. Десятирічну чи одинадцятирічну, німу дикунку зі стиснутими кулаками і непроникним обличчям. (Сказала Зоя, жоден м’яз обличчя якої не ворушився навіть тоді, коли вона говорила. Ілюзію емоцій на обличчі створював сигаретний дим, який кружляв перед її лицем.)
Зоя продовжувала. — Він викопав дівчинку з якоїсь лісової нори — я так і не зрозуміла з усіх їхніх розповідей, як ця дитина туди потрапила. Коли я була зовсім дрібна, уявляла собі, що то була вовча нора. Що зграя вовків прийняла до себе покинуте дитя, батьків якого розстріляли. Що вона спала разом із вовченятами і мама-вовчиця старанно вилизувала її шершавим язиком, викусуючи бліх. Потім до мене дійшло, що то були не вовки, а бандити. Кровожерливі покидьки, які не знали жалю. Різуни, які розпорювали животи беззахисним людям, залишаючи по собі на місці злочину гори гарячих нутрощів. Про це не заведено було говорити. Я просто жила з цими картинами у своїй уяві: брудні, заюшені кров’ю чолов’яги, вкриті шрамами, смердючі — і дівчатко, яке вони чомусь вирішили залишити живим.
Вона була білява, гарненька. Незважаючи на ненормальну виснаженість, на ключиці й ребра, які випирали з її тіла крізь одяг, на застиглі очі з темними колами довкруг, її зовнішність розтоплювала серце. Навіть серце бабусі. Вони залишили її собі. Це була моя мама, — сказала Зоя.
І Зоя почала розповідати про маму, відсунувшись від мене ще далі — на поріг балкона, і заховавшись за тюлем кольору слабкої чайної заварки. Я бачив лише її ступні, які постукували по лінолеумі. Зоя розповідала про невловну сутність, до якої не можна було торкнутись, навіть перебуваючи з нею поруч. Навіть горнучись до неї й обіймаючи, неможливо було отримати відчуття обіймів.
Вона ніколи не підвищувала на мене голос, — говорила Зоя. — Але я й ніколи не мала певности, чи підозрює вона про моє існування. Іноді я помічала її погляд, звернутий на мене, і аж заходилась від щастя: кидалася до неї з розкритими обіймами або навпаки — завмирала, не зводячи з неї очей, широко усміхаючись або починаючи плакати. Але вже за кілька митей розуміла, що вона дивилася на щось інше, на щось, заховане в ній усередині. На людей, яких я ніколи не знала і які були для неї набагато ближчими від мене. Я так хотіла довідатись, хто вони, аби бодай таким чином до неї доторкнутися: її вовча родина чи лісові бандити? З ким залишилось наповнення моєї мами там, у минулому, коли вона була маленькою дівчинкою? З ким їй так добре, що вона не хоче, не може навіть миті побути поруч зі мною?
Я розбивала собі коліна, падала на кожному кроці і безперервно хворіла. Я розбивала тарілки і склянки, рвала одяг, вимащувала себе і все навколо томатним соусом, зеленкою, багнюкою, зубною пастою. Я пхала в розетку дротики. Я намагалася перелізти через перила на балконі. Я ховалась у шафах і під ліжками й сиділа там цілими днями, аж доки дід мене не знаходив. Мама ніколи навіть не починала шукати. Жодного разу вона так і не помітила мого зникнення.
Чим вона займалася? — повторила Зоя моє запитання. — Та нічим. Вона не мусила працювати. Ходила до швачки приміряти одяг. Безцільно блукала вулицями, ніби сновида, яка збилася з дороги і забула, куди і звідки вона йде. Читала книжки. Слухала другий концерт Рахманінова. Але здебільшого просто сиділа, склавши руки на колінах, і дивилась за вікно, у колодязь внутрішнього двору.
О, в неї була-таки одна слабкість, — майже радісно пригадала Зоя. — Вона мало не щодня ходила на ринок і приносила ще не оброблені тушки кроликів або птиці, нечищену рибу. І потім якийсь час займалась общипуванням пір’я, обпалюванням шерсти, вичищанням, розрізанням на шматки, сортуванням. Це приносило їй дивну, майже видиму насолоду. Вона ніби поєднувалась із чимось у себе всередині, з якимось спогадом, з якоюсь справжньою частиною себе — і тільки в ці моменти отримувала сили мене помічати. Вона їх тільки різала й обробляла — готувати залишала іншим.
Часом я ходила з нею на ринок, намагаючись пильнувати, щоб не відстати від неї в натовпі: вона точно не здатна була за цим встежити. Я міцно трималася за її руку, поки вона прискіпливим поглядом оглядала підвішені нижніми лапками догори тільця. — Не треба мені підсувати цю падлину, — казала вона спокійно хитрій бабі, — подивіться, який синюшний у нього язик.
Коли вона бралась до роботи, я вже сиділа біля кухонного столу на табуреті. Вона підспівувала собі чи насвистувала і навіть поглядала на мене зі змовницьким теплом. Я захланно вбирала його в себе, знаючи, що триватиме це недовго. Вона брала в руки свого улюбленого ножа для м’яса і торкалась леза подушечкою пальця. Обертала ніж цим і тим боком, роздивляючись його перед вікном. А часом перевіряла кінчиком язика, від чого все моє тіло починали лоскотати невидимі мурашки, і я просила: мамо, мамочко, перестань, будь ласка, ти зараз поранишся. Вона усміхалась мені (усміхалась мені!) і заходилася до роботи. Її рухи були вкрай вивірені, вона повністю віддавалася своїй справі. Думаю, вона могла би стати найкращим хірургом.
Я запитав у Зої, чи її мама вбивала живих тварин. — Ні, я ніколи такого не бачила, — відповіла Зоя замислено. — Але можу це уявити. Не тому, що вона була кровожерливою. Хоча я пов’язувала схильність до крови і плоти з її перебуванням в лісовій норі у бандитів, як і ти зараз намагаєшся, — сказала мені Зоя. — Але в розтинанні тушок крилося щось зовсім інше. Уміння, що жило в її тілі незалежно від неї самої, від її бажань. Логіка, що існує за межами наших звичних уявлень про добро і жорстокість. Тобі здається, це може бути
