Амадока - Софія Юріївна Андрухович

Просто в цій справі, коханий, не вибираєш. Це механізм, це найточніша і вчасна машина, яка не дає вибору не тільки її жертвам, а й виконавцям.

І він заспокоювався, хоч і сидів, трохи похнюплений, зі щоками, ледь обвислими додолу, схожий на плюшевого ведмедя. Дозволяв Зої зняти з нього піджак і сорочку з коміром, що за день устиг страшенно забруднитися. Розстібнути пасок і зняти штани. А потім стягнути з нього шкарпетки. Все це вона охайно складала, щоб їхня хатня робітниця Наталочка могла вранці негайно зайнятися пранням.

Тоді Зоя брала чоловіка, що залишався у самих трусах і майці, за руку і вела за собою крізь зимовий сад, де на паркеті погойдувалися візерунки, відкинуті лапатим листям кімнатних рослин, підсвічених місячним сяйвом. Вона вела його до спальні, і вкладала у ліжко поруч із собою, і довго гладила його по залисинах, що нагадували їй на дотик вовняні шкарпетки грубої в’язки, аж доки він не починав розмірено сопіти.

Голос Зої змінився, коли я запитав про діда. — Дід — надзвичайна людина, — сказала вона, сідаючи на килимі і тягнучись до своєї блузки. Зоя поспішно натягнула труси, випростовуючи і потім знову зграбно згинаючи ноги. — Дід, — сказала вона, — незламний і принциповий. Він дуже багато зробив для цієї країни. Він творив чудеса ще під час війни — з того часу починається його історія. Вже після війни він брав участь у знищенні тисяч людей. Може, навіть десятків тисяч. Ув’язнення, допити, тортури, шантаж, підкуп, табори, розстріл, задушення, утоплення, доведення до божевілля. Ці люди й самі не завжди усвідомлювали, що дід їх нищить. Іноді вони навіть були йому вдячні. Вони починали любити його, коли він із ними працював. Відчували до нього довіру.

Він дуже багато зробив для цієї країни, — повторила Зоя, замислено чухаючи литку. — І ще більше зробив для своєї сім’ї. Знав би ти, як він сильно любив дружину. Вона померла кілька років тому — це одразу його підкосило. У нього стався інсульт, але він видряпався буквально за кілька місяців: контрастний душ, біг, йога, дихальні вправи. Тепер він навіть міцніший, ніж до її смерти.

Він так сильно любив її, вона була для нього втіленням омріяного. Дід привіз її після війни з Росії. Хоч познайомились вони ще до війни, у Москві. Він не втомлювався згадувати, як уперше її побачив. Вона говорила з трибуни, аж заливаючись дзвінкою гарячою злістю. Її силует був обрамлений флуоресцентним небом і хмарами. Підсилений динаміками голос звучав зусібіч. Час від часу вона робила паузи, щоб отримати бурхливі овації. Вона приймала їх серйозно, ледь опустивши голову, від чого її загострене підборіддя здавалося ще гострішим. — Лише робітники Радянського Союзу радісно відзначають велике пролетарське свято, — промовляла вона. — На очах у всього світу, під мудрим керівництвом партії Лєніна-Сталіна росте і розквітає наша Батьківщина, користуючись усіма благами миру. За минулий рік невимовно зросла політична, господарська, культурна й військова могутність нашої країни. Народне господарство здійснило значний крок уперед. Зростає матеріяльний добробут трудящих. Країна впевнено рухається запланованим шляхом — наздогнати і перегнати передові капіталістичні країни в економічному розвитку. Будьте пильні, невпинно опановуйте військову справу, з десятикратною енергією на всіх ділянках соціялістичного будівництва зміцнюйте економічну та військову могутність нашої прекрасної Батьківщини! Незважаючи на будь-які підступи ворогів, ми підемо вперед і вперед, до світлих вершин комунізму, куди веде нас великий керманич революції, наш Сталін!

Овації, овації, овації. — Мій молодий дід, — сказала Зоя, — знав, що ці овації, крім усього іншого, — на честь їхньої великої любови, про яку ця дівчина з круглими щічками та вузьким підборіддям, з розкосими очима і ледь підпухлими повіками поки що не здогадувалася. Сильне бентежне почуття охопило її, щойно коли вона спустилася з трибуни, рішуча, серйозна, зосереджена, поправила червону краватку якомусь піонерові з букетом гвоздик у руках і раптом зустрілась поглядом із високим чорнявим незнайомцем.

Згодом вона вирушила заради нього аж на захід, на край світу. Просування на захід відбувалося поступово. Під час війни вона чекала на нього в Харкові, після — опинилась у чужому крихітному містечку на Західній Україні, де багатостолітні руїни не поступались місцем руїнам недавнього часу. Вона не розуміла мови, місцеві люди здавалися їй дикунами. Зі свого балкона в кам’яниці посеред міста вона з відразою спостерігала, як сільські жінки витирають фартухами обісрані курми яйця. — Я би всіх вигнала за межу міста, — говорила вона чоловікові, коли він з’являвся на балконі, щоб викурити сигарету. — Звідси вже й так усіх повиганяли, і не раз, — відповідав їй чоловік, доброзичливо придивляючись до метушні на ринку.

Потім вони знову переміщалися на схід, хоч так і не дісталися до Росії, куди вона хотіла повернутися найдужче. Переїхали до більшого міста, потім — до ще більшого, до найголовнішого міста республіки. Бабуся, зрештою, звикла до цієї країни. Напевно, її заспокоювало їхнє невпинне, хоч і повільне просування на схід. Але полюбити жодного з цих міст так і не змогла. Не любила ні гір, де відпочивала разом зі мною в розкішних санаторіях для родин держслужбовців, ні навіть Чорного моря, супилась і напружувалась, щойно чула чужу їй мову, щойно потрапляла в оточення місцевих мешканців.

Дід — той завжди почувався серед них як риба в воді. Зрештою, він і був місцевим. Він добре їх відчував.

Зоя сіла в крісло біля балкона і закурила. Дим налипав на внутрішній бік виноградного листя, чіплявся за шолудиву кору винограду. Зоя випростала голі ноги, аж вони майже торкалися пальцями ліктя руки, якою я підпирав голову, лежачи на боці й дивлячись на неї знизу вгору. Крізь накинуту блузку проступали напружені пиптики.

У них не могло бути дітей, — сказала Зоя. — Бабуся сказала йому це у відповідь на пропозицію одружитись: я ніколи нікого тобі не народжу. Він сказав: які дрібниці. Вона сказала: це не дрібниці. Я й сама не знаю, як житиму без дітей. І вона справді дуже швидко запала у глибоку апатію, почала втрачати відчуття смаків і кольорів, не реагувала на ніжності, жарти, новини про смерті й катастрофи. Він сказав: якби я міг, то народив би тобі дітей.

За пеленою цієї отупілости вона провела всю війну. Писала йому листи: у мене все добре. Вчора падав дощ. Приходив майстер, налаштував піяніно. Але я геть розучилася грати. Мало того, що не можу нікого народити, то ще й грати не можу.

Він писав листи їй: у мене все добре. Не знаю, коли зможу написати тобі наступного разу, бо завтра