Птахи з невидимого острова (збірка) - Валерій Олександрович Шевчук
— Гей! — гукнув дон Карлос. — Хто зі мною змагається?
Він заклав руку за спину і, схопивши губами келиха, вправно перекинув його до рота.
Це вивело мене із заціпеніння, і я, як і всі, кинувся до свого келиха — ми радісно почали обливатися вином. Джорджано приснув вином дону Карлосу межи очі, а дон Карлос урочисто посадив йому на голову таріль з приправами до м’яса. Всі загорлали, музики надривалися, і ми пішли зі своїми дівчатами в танок. Навколо плавав зелений дим, ми навісніли в розгулі, завзято крутили своїх дам і тупали ногами. Піт градом котився з наших червоних облич, роти жадібно хапали повітря, з них виривалися хрипкі погуки; верещали дівчата, від того галасу й тупоту, здавалося, ходили ходором стіни таверни. Бонтиволья дивився на нас гарячими очима і пристукував у такт музиці рукою. Глумлива усмішка зникла з його вуст, на худі щоки лягло по рум’янцю.
Тоді мені захотілося учворити в цьому пекельному клекоті якийсь бешкет чи жарт.
— Гей! — закричав я Вітторіо. — Хочеш, я вб’ю тебе поглядом?!
Всі засміялися, я засміявся також, засміявся й Вітторіо, засміявся в кутку Бонтиволья. Всі кинулися до мене й загорлали:
— Вбий його поглядом! Вбий його поглядом!
Дівчата кричали те саме — це була дивна суміш тонких і грубих голосів, і я, підбурений хвилями чаду й хмелю, гордо вийшов наперед. Всі обступили мене, сподіваючись на якесь чудо.
— Стривайте, — сказав я, п’яно похитуючись. — Я зараз уб’ю його поглядом!
— Га-га-га! — заревло товариство і заплескало в долоні.
І знову здалося мені, що звідтіля, із ночі, простяглася довга й прозора рука, увійшла мені в груди і міцно стисла серце. Але було вже пізно відступати. Вітторіо поставили навпроти мене, він прискав сміхом, а я зробився сумний.
Це була тільки мить, бо на мене раптом плеснуло темною силою, неначе впала на голову ніч, а сам я почав дерев’яніти.
— Вбивай його! — кричала невгамовна братія. — Чого ж стоїш?!
Я не знав, що зі мною діється. Гарячий клубок підкотився під горло, червоний вогонь спалахнув у мозку; щось розкололося, бо відчув я глухий звук; мені перехопило подих, і я ще більше здерев’янів. Погляд мій випромінював наземне сяйво, я весь горів, наче смолоскип, — по таверні промчав шалений вихор, все посіріло, і я побачив перестрашені обличчя моїх товаришів, роздерті в крикові дівочі лиця, спотворене і страшне обличчя Вітторіо, мого любого друга. Мені вже несила була витримати це напруження, я відступив набік і раптом — диво дивне! — раптом завмер, скутий хвилями незрозумілого жаху: Вітторіо падав.
Все навколо освітилося мертвотно-блідим світлом, я відразу втямив: сталося щось дивовижне і страшне. В таверні запала тиша, всі повернули до мене білі, як полотно, й перелякані обличчя, вгорі над моєю головою начебто батіг стьобнув. Я скрикнув уражено, як кричить поранений птах, і, затуливши обличчя долонями, кинувся до виходу.
Але я не встиг вскочити у темний завулок. Чиясь сильна рука спинила мене, і я побачив бліде, висушене обличчя Бонтивольї.
— Ходімо зі мною! — гарячковим шепотом сказав він. — Я сховаю тебе.
Я покорився — мені нікуди було тікати. Тому покірно пішов за ним. Неподалік стояли коні, і ми, скочивши в сідла, помчали по темних і наче мертвих вулицях Болоньї.
Втікач
— Ось що порушило моє життя, — шепотів утікач. — Тоді, влітку 1592 року, світ для мене і справді переломився.
Він сидів під деревом на купі мокрого листя, і перед ним знову відкрилася ясна далина — світла, залита сонцем куля.
Йшла до криниці з двома дерев’яними відрами на коромислі сестра. Спинилася біля криниці і почала спускати між цямриння тичку з начепленим цебром. Голосно зарипів журавель, піднялося вгору його охвістя з прив’язаним каменем.
Батько сидів на порозі, а двоє братів пиляли колоду, взявшись за ручки синьої, лискучої пилки. Летіла з-під тої пилки золота тирса; коло братів блукали, розпустивши пишні хвости, пави і погукували тонкими, різкими голосами. Клювали тирсу, а сестра витягувала вже друге цебро. Воно вигулькнуло із цямриння, і від нього відкололося кілька іскристих, водяних язиків.
Сестра начепила відра на коромисло і пішла, красиво вигнувшись, до хатини. Брати повернули до неї обличчя, але не перестали пиляти. Повільно ходила в їхніх руках пилка, поперемінно переміщаючись від одного пиляра до іншого. Золота тирса засипала завмерлих біля їхніх ніг пав, а батько підвівся, щоб дати дорогу дочці, котра йшла до порога з повними відрами…
Було мокро й холодно. Втікач, зібравшись на силі, встав. Рушив від дерева, ледве переступаючи ногами, і довго йшов. Зрештою незрима сила знову спинила його. Знову витяг руку, як сліпий, і торкнувся паркана, що виріс йому на дорозі.
На пальцях лишився бруд від моху, яким обросло дерево. Він пильно подивився на замащені пальці, а тоді, спираючись долонею об паркан, поплентався до воріт. Були вони перетрухлі і безживно завалювалися досередини. Втікач ступив на заросле травою подвір’я і подибав до ґанку. Двері в домі вивалилися також, і він зайшов досередини. Зграйка пацюків шмигнула від нього вбік.
— Ага, — пробурмотів він. — Хтось тут таки є!
На нього повіяло пусткою, але він зрадів і пустці: одяг на ньому зовсім змокрів, до того ж зморював його сон.
Зайшов до світлиці, пахло тут глиною і гнилим деревом. Пахло вогким і прілим листям, але подорожньому було приємно вдихати й цей дух домівки. Він важко опустився на протрухлу підлогу і ліг.
Біля голови росла папороть, і він чув, як сухо вона шелестить. В неї сотні дрібних оченят під листям, і всі ті оченята дивляться на нього із співчуттям. Втікачеві починають пахнути якісь квіти, тонко й заспокійливо. Він ледве тримає втомлену й запаморочену голову. Перед очима стелиться туман, блищать вогкі й чорні стовбури. З тих стовбурів зорять вивірки — скільки стовбурів, стільки й вивірок. Він дивиться на них, як на своїх співрозмовників. Розуміє, що спати не час. Треба знайти силу розповісти хоч би тим вивіркам про те, що
