Птахи з невидимого острова (збірка) - Валерій Олександрович Шевчук
— Дозвольте мені піти від вас, — попросив він м’яко й принижено. — Це єдине, що може допомогти мені. Вже небагато проживу, а з вашою поміччю я таки зміг би повернутися до отнього дому…
Стояла тиша. І Розенрох, і пані Павучиха мовчали.
— Я вам хочу оповісти, що таке отній дім, — сказав Олізар. — Це те місце, куди ми конче маємо повернутися, коли немає більше сили жити. Це те місце, де легко вмирати і де можна сподіватися на благословення предків…
Легке нетерпіння покрило лиця пані Павучихи й Розенроха. Зрештою старий зітхнув і мирно й милостиво проказав:
— Нам важко зрозуміти одне одного, пане Носиловичу! Але ми хочемо вам допомогти. Напишіть скаргу, еге ж, на князя, й подайте її не князеві, він таки справді зараз несвідомий і лежить зв’язаний у холодному підвалі, — нам подайте! Він справді буде покараний, і не менш люто, ніж це чинили зі мною чи панею Павучихою. Ми дозволимо катувати його вам…
Олізар зирнув на Розенроха і раптом відкинув з рук шаблю. Вона впала на землю з глухим брязкотом. Рушив просто на старого, аж той перелякано скотився з порога. Олізар вступив у двері й озирнувся на пані Павучиху. Обличчя її було скорбне і співчутливе, а в очах висяювалися дві золоті сльозини. Похитувала головою, наче була тонкою й кволою рослиною, наче гнув її вітер і всю силу вона зібрала, щоб отак хитатись, хитатись і не зламатись…
27
І він знову веслував. Подавався за ручкою, відводячи весло назад, а тоді пускав його в воду й натискав щосили — він таки не втік із галери-каторги. Поруч сиділо троє товаришів його, попереду теж четверо, і всі вони під погук стерничого налягали на весла. Бурувала під бортом невидима їм вода, вони наче вговкували тими веслами непомірного якогось і химерного звіра — ні, той не був їм ворогом. Ворожа була їм радше сама галера.
Йому захотілося раптом скласти трен про все те, лямент героїчний, щоб його могли співати тисячі таких самих невільників, як він; барвисті слова ладнав одне до одного.
Олізар побачив в уяві своїй вершників — слова людські, — котрі гнали на нього лютою тьмою війська: одежа в кожного неоднакова, так само й лиця, хоч вони складали одну юрму. Десятки птахів з людськими головами повсідалися на безлистому дереві, дерево те обплутане срібними струнами, як осінньою павутиною. Але він хотів пісні без музичного супроводу, бо де б почули той супровід нещасні галерники. Він мугикав, і в тон йому мугикали всі двісті вісімдесят невільників, і проривалися крізь те мужнє низькотонне мугикання слова — як виплески хвиль.
«Ось те, — думав Олізар, — що я можу зробити, щоб допомогти вам, бідні мої і страждущі братове!»
Він уже виспівував цілі рядки пісні, тої пісні, що її підхоплять тисячі розсипаних по світі голосів.
«Ми чуємо одне одного, — думав він. — Цю пісню співатимуть про нас і для нас птахи й хмари, вітер просвистить її мелодію на мільйонах сопілок — ось вони, крила, — думав він, — які можуть винести мене з цієї прірви та лабет».
Чисте і ясне, як сльози, почуття підняло його, знесло, і він пішов, наспівуючи, по небі, перестрибуючи з хмари на хмару. Він ішов туди, де б’ється вічним боєм світлий лицар з чорним туром на дев’ять рогів: тур чорний — печаль людська, а світлий лицар — радість і натхнення його…
Зімліли м’язи, він спинив весло й озирнувся навколо. Був сам у тісній дерев’яній комірчині, над головою звисала низька стеля, а в просвіт-бійницю, куди застромлювалося весло, вливалося тремтливе повітря і світло. Він вийняв з бійниці весло, тоді ліг на підлогу й поліз у ту бійницю, щоб озирнути світ.
І побачив він безмежне та хвильливе, порожнє та синє море. Навколо не було ні душі, побачив він степ з посохлою тирсою, котра хиталася й шаруділа, наче осипався пісок. Він проліз ще глибше в бійницю — хотілося йому напитися того світла, що проливалося так скупо в його тісну комірчину.
Він дихав смутним сонцем, повітрям прохолодним і терпким — все навколо вмирало. Тоді він заспівав туди, в той пролаз, хай назвуть його тисячу разів вар’ятом, хай піддадуть і тортурам; він заспівав туди, в простір, намагаючись труснути слабкими руками грубу й нерушну стіну; ця пісня його не повинна вмерти — це надпорив його й велич!.. І він вмирав тут, біля бійниці, бо це було все, на що міг зважитися і що було під силу йому; він каменів тут, хоч тріпотів у ньому кожен м’яз. Слова летіли у простір, як стріли, пущені у всесвіт, і губилися. Губилися безповоротно у безлунному безмежжі, у цій тиші просторій та неозорій.
МІСЯЧНИЙ БІЛЬ
Фантастична повість
Дивуються люди, що Василиск одним очей позиром чоловіка вбиває. Далеко більше дивуватися треба, що чоловік очима своїми, либонь, не тіло, але душу і не часовою тілько, але вічною вбиває згубою.
Іван Величковський
Студіозуси
Сірі хмари колотились у небі, наче було накидано туди роздутих, розкудланих голів, і вони котилися, як колеса, що ледве долають грязюку.
Я йшов разом із Вітторіо, ми й справді ледве долали багно. Пробиралися повз зачинені віконниці, і дощ, що вряди-годи розкрапувався з тих схожих на колеса голів, обсипав нас з голови до ніг, і ми стріпувалися, як мокрі кури.
— Погода, хоч собак вішай! — буркнув я.
— Що ти сказав? — озвався за спиною Вітторіо.
— Я сказав кілька слів про погоду.
Позирнув на небо, і погляд мій заблукав поміж хмар. Стояв я тут, на цій брудній вуличці в Болоньї, і велика туга охопила мене. Побачилася мені раптом дорога, щедро залита сонцем, обабіч вигиналися дві стіни молодого хліба, а по тій дорозі їхав мій батько. Їхали коло батька я і мій молодший брат. Вгорі висів невгамовний жайворонок і дзвонив, дзвонив…
— Згадався рідний
