Спалені мрії - Ганна Ткаченко

Не встигла Горпина розтопити піч, як з вулиці почувся голос Тамари.

– Біжи, Уляно, швиденько, від Миті листа отримаєш, – підганяла її Мар’яна, виглядаючи у вікно.

Та Уляна вже й сама зачиняла за собою двері, поспішаючи на вулицю. Бігла по двору, аж спідниця між голими ногами заплуталась. А потім спинилася і стояла.

– Ти чому в хату не заходиш? – виглядала з сіней Горпина. – Про що Митя пише? – Вийшла й собі слідом, тільки не за листом, а за хмизом.

– Це не Митя пише, це… – Уляна замовкла.

– Кажи вже. – Горпина відчула щось недобре.

– Мар’яні похоронка прийшла, – повідомила тихо.

– Ти ж читати не вмієш. – І Горпина поспішила до хвіртки.

Уляна подала їй розгорнутого листа:

– Читайте самі, може, й правда щось не так, але мені Тамара все розказала.

Схопивши листочок, Горпина почала вголос: «Повідомляємо вам, що Затоцький Федір Михайлович пропав безвісти у 1941 році під час оборони Києва». Он воно що!!! – завмерла з тим повідомленням. – Господи! Що ж нам робити? Правду кажуть – біда ніколи не ходить одна. – Вона ще раз переглянула ті рядки, бо зовсім не хотілося в те вірити.

– Що пише? – І Мар’янине серце, мабуть, щось відчуло. – Чому в хату не заходите? – Усе було їй підозрілим. – Мені теж хочеться знати, що там написано, – поставивши граблі, якими збиралася наводити порядок біля хати, підходила все ближче.

– Усе як по радіо – наступають, – не наважившись сказати правду, Горпина почала складати листа в трикутника.

– По ваших обличчях такого не видно. Дайте-но його сюди, – вона простягла руку.

– Нехай читає, не сьогодні, то завтра – все одно доведеться сказати. – Уляна витирала з очей сльози.

Мар’яна, беручи лист у руки, вже відчувала недобру вість, а розгортаючи, про все здогадалася. Читала пошепки, ковтаючи букви від хвилювання, а дочитавши до кінця, починала знову.

– Пропав… пропав безвісти… пропав мій Федір… Як же він міг пропасти? – шепотіла, дивлячись на жінок. – А як же я з дітками? А як же нам без нього жити? Ми ж пропадемо… – хрипіло з її грудей. – Як же таке могло статися і де? – блукала вона по подвір’ю своїми переляканими очима. – Я знала, що під Києвом, відчувала… Але пропав… Що дітям казати? – намагалася втримати листа задерев’янілими руками.

Її очі знову вдивлялися в той папірець, уже не бачачи ні слів, ні рядків. Вона зблідла, голова запаморочилася, точнісінько як тоді, коли проводжала його на фронт. Чи втратила свідомість, чи ні – не знала, але на білому клаптику побачила обличчя свого Федора, воно було сіре і далеке, припале пилом, як у солдатів, які в сорок першому тікали через село від німецької армії та від своєї смерті. Мар’яна приклала листа до грудей, до того місця, де так боляче стиснуло, і ніби відчула його руки, якими він торкнувся її плечей, але вони були холодними, торкнувся вустами – мов замерзла крига. «Не плач. Я з тобою», – почула біля вуха. Вона впізнала його голос, навіть хотіла опертися на його руку, яку він простягнув. Але побачила сонце і почула, як цвірінькають пташки. Горпина та Уляна якраз піднімали її з мокрої землі.

– Де мої діти? – намагалася крикнути, але голос було ледь чути. – Де Павлуша, Василько? Де маленька Любочка? – раз по раз шморгала носом. – А я ж його не обняла на прощання, не поцілувала, – була мов не в собі.

– Отямся, Мар’яно! – налякалася Горпина та крикнула на неї голосно. – То восени сорок першого було, а зараз уже весна сорок четвертого.

Ті слова, дійсно, ніби повернули їй до тями.

– Попрощався, – тихо сказала, пригадавши його холодні вуста. А потім згадувала, як знепритомніла на площі, як бігла за підводами, шукаючи очима малого Василька і свого чоловіка, але не наздогнала.

– Він немов щось відчував, перед тим все про любов питав, говорив, що, коли кохатиму по-справжньому, тоді по очах моїх побачить. А я все посміхалася. Лише в останню хвилину спішила сказати йому, що настав той час, кохаю його дуже, чекатиму все життя, і ще багато слів, які зігріли б його душу, можливо, навіть зберегли б від найстрашнішого – смерті. Бігла за підводами і шепотіла йому ті слова, але він їх так і не почув… Тепер – спинилося життя, від нажитого залишилися тільки діти.

Вона вдивлялася в небо, питаючи про Київ та про те, чи на сході він, чи на заході, бо далі Чернігова не довелося їй бути.

– Господи милостивий, та за що ж ти так мене караєш! За які гріхи, та ще в такий страшний день? – почув такі причитання дід Сава з бабою Пронею, відчиняючи хвіртку вдруге за сьогоднішній день. Дізнавшись від Тамари про погану новину, все кинули і спішили втішити Мар’яну. Вони теж плакали, перечитуючи ту звістку.

– Ну, як оце розуміти? – питала Уляна в діда Сави. – Раз пропав безвісти, то значить, серед мертвих його не було?

– Воно то так, – міркував він. – Може,