Українська література » Сучасна проза » Спалені мрії - Ганна Ткаченко

Спалені мрії - Ганна Ткаченко

Читаємо онлайн Спалені мрії - Ганна Ткаченко
чомусь сховалася за Дуню, та гірко заплакала.

– Не хочеться про те говорити, але хто знає, як воно далі буде. З хати нас виганяють, два тижні строку дали. Сказали, щоб після проводів і духу нашого тут не було. Одному начальникові вона приглянулася, чи хтось, може, порадив таке, – на тому й замовкла. Думки сховалися, голова була порожньою, а гнів у серці піднімався з новою силою. – Ну, що ви на мене дивитеся, це ж не я вас виганяю… – витирала рукавом кофтини свої сльози. – Сказали, що ми права не мали в чужу вселятися, тепер її заберуть.

Трохи заспокоївшись, вона знову розповіла все, що чула в тому кабінеті. Сестри уважно слухали, але мовчали. Ні погані сни, ні сичі, які, здавалося, і біля їхньої хати оселилися, не віщували про таке нове лихо.

– Чого сумуємо в таку погоду? У хаті прибирати час, вербна неділя, дівчата, завтра. Чи забули? – подала голос Горпина, переступаючи поріг. – У Горвищі, кажуть, майже щодня до лісу підводу посилають, знову людям дрова возять і торф обіцяли. Ось так там нова влада керує. – Здається, вона ще не впіймала того настрою в хаті. – Молодого солдата поставили головою колгоспу. Красивий такий, тільки без руки. Свій він, з армії списали, – роззувалася біля печі, бо і в неї були мокрі ноги. – І голова сільради в них непоганий, мій знайомий, чоловік у літах, але не вредний. – Тільки тепер та тиша врізалася в її вуха. – Та чому ж ви мовчите? Жодна голову не підняла. Ти, Мар’яно, захворіла, чи що?

– Краще б захворіла. Нас із хати виганяють. – Вона знову почала розповідати все спочатку.

– Оце так справа! А що ж робити? – Горпина навіть рукою схопилася за припічок, так її сколихнуло почуте. – Даремно роззулася. Хоч і стомилася, але піду до них. Далеко ходила по такій дорозі, та ще й ніч не спала. Партизанське дитя на світ Божий прийняла.

– І коли вони тільки встигають? – буркнула сердито Дуня.

– Дурне кажеш. Життя повинно продовжуватися. І що ми маємо? Три дитини за рік у Березівці та оце друга в Горвищі. А скільки вбитих, скільки померло від хвороб! Так років через п’ятнадцять уже й у колгоспі працювати нікому буде, і на заводах, фабриках, у шахтах, – міркувала вона, знову взуваючи свої чоботи, змінивши лише мокрі онучі на сухі.

– Не треба, – зупинила Мар’яна. – Я там достатньо наговорила і накричала, не мовчала, одним словом, і не плакала. З хати виселятися не станемо, не будуть же вони нас на вулицю виганяти силою, як тоді – у двадцять дев’ятому, в часи розкуркулення. Покричать та й перестануть. А ми потерпимо. Зараз, дійсно, про вербну неділю треба подумати та в хаті прибрати. Господь бачить наше горе, він і сам управить, – зітхнула важко, погодившись зі своєю бабусею, яка й помираючи говорила, що Богу видніше.

У неділю раненько всі разом пішли до церкви. Отець Федот провів службу поспіхом, говорив, що знову свої не дозволяють. Усе ж посвятили вербу і, отримавши благословення, повернулися додому. Наступний тиждень перед Великоднем був страсний. У всі часи, яке б не було життя, а на цьому тижні ніколи не сварилися, їли тільки хліб і пили воду, а головне – молилися Господу, який, зазнавши зради та наруги від людей, все ж постраждав за їхні гріхи. І, як не дивно, але оцей невидимий вічний зв’язок грішних людей із Господом та потойбічним життям, робив їхнє життя трохи легшим, якимось осмисленим.


– Чого, Мар’яно, не розповідаєш про сільраду? – спитав у неї дід Сава, зайшовши до двору в страсну п’ятницю. – Чи то від молитов обличчя мов у Христа на розп’ятті?

– Облиш, Саво, не до жартів зараз, – обірвала його Горпина.

– А чого Мар’яна в сільраді кричала? Тамара мені розповіла.

– З хати нас виганяють. Тиждень строку дали. Розумієш? Начальник хоче із сім’єю в твій будинок вселитися. Він йому теж сподобався – високий і залізом критий, ще й підлога дерев’яна, а не долівка мазана. Оце тому Мар’яну і викликали.

Дід стояв мочки, поглядаючи спідлоба то на Мар’яну, то на хату. Потім прихилив свою голову до вікна та й заплющив очі. Вони говорили, а він стояв. Вони вже і на нього зиркали, але він, здавалося, і не дихав, почали за рукав смикати, але він не ворушився. І лише згодом, неначе з погреба, подав свій голос:

– Своїми руками з батьком рідним удвох будували. Скільки радості було! Вибрали в лісі деревину підходящу, пиляли, тесали колоди – все робили самі. Навіть оце все я сам випилював, – кивнув на вікна. – Ніколи не думав, що така доля буде в моєї хати. А воно що хата, що моє життя – все однакове. – Аж захитався, але Мар’яна встигла взяти його під руку. – Вибач мені, – подивився їй у вічі, – за мої недотепні жарти того дня, лукавий, мабуть, попутав – помийся та причепурися… Прости, – махнув рукою.

А знявши з голови шапку, перешиту з мадярської, зігнувся і пішов на вулицю мов за труною.

– Розумний, але й він цього разу не придумав, що порадити, – підмітила Горпина, збираючись топити пізно піч та пекти пасочку, на яку вже давно приховала біленького борошна та два яйця. – Якось Бог управить, – сказала й вона, аби не мовчати. – Мабуть, стільки біди на нашій землі сталося, що й Бог не встигає справедливість виводити, – додала сумно.


Їхні розмови перервало радіо, яке залишилося у спадок від німців. Якраз передавали про

Відгуки про книгу Спалені мрії - Ганна Ткаченко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: