Молоко з кров'ю - Люко Дашвар

— А що це за молоковози біля ферми? Хіба я дозволяв? — чи — Де рознарядка на прополювання буряку? — чи — Як ти, Олексію, міг дозволити, щоби два трактори без соляри у полі заглухли?! — і так без кінця і без краю.

У Льошки складалося враження, що Поперек знає усе, що відбувається у колгоспі, але, крім як драти горлянку, нічого робити тут не збирається.

Більшу частину дня, коли Поперека «терміново» не викликали у район, куди він полюбляв їздити і як їхав, зникав там надовго, голова сидів у кабінеті і красиво розкладав папери на стоси.

— Миколо Миколайовичу! — вривався до голови хтось із колгоспників. — У степу КамАЗ став. Карданвал «полетів»…

Поперек спершу змушував візитера вийти, чемно постукати у двері й тільки потім зайти. Візитер виходив, стукав, заходив і гарячково повторював про карданвал. Поперек елегантним жестом тиснув на кнопку апарата для селекторних нарад.

— Олексію? Зайди до мене.

Льошка заходив. Поперек, червоніючи від гніву, наказував ліквідувати безгосподарність у вигляді карданвала, який «полетів» у КамАЗа.

— Зробимо, — відповідав Льошка.

За місяць головування Поперека в Рокитному колгоспники уже йшли напряму до заступника, хоч Поперек і вимагав, аби про всі проблеми доповідали йому особисто. Це так обурило голову, що Льошка години зо дві слухав його шипіння про субординацію, партійну дисципліну і наслідки ігнорування керівника господарства, якого у Рокитне рекомендувала не баба. Дуся з сусідньої вулиці, а районний комітет партії, погодивши кандидатуру перед тим з обласним комітетом партії.

Льошка пообіцяв виправитися, але рокитнянцям до того байдуже. Знай біжать до його кабінету, минаючи Поперека. І довелося Льошці вислуховувати візитерів, потім чемно стукати у кабінет голови, заходити і доповідати:

— Миколо Миколайовичу! У степу за фермою на КамАЗі карданвал «полетів». Дозвольте відправити «бобика» на базу «Сільгосптехніки» за новим карданвалом. Я вже з ними зідзвонився і домовився.

— Дозволяю, — благодушно погоджувався голова, і виходило красиво — ніби без Поперека рокитнянський колгосп розвалився б за день.

Льошка крутився, мов білка у колесі, але напиватися тепер став люто — обійшли його, обійшли, зігнорували, наче й нема його, підкосили капітально. Здавалося, він перестав помічати Марусю і малого Юрка. Прийде додому, як ніч надворі, їв не їв за пляшку вхопиться і у літню кухню, де вже Костя з Миколою цибулю з огірками ріжуть. І тільки як Марусі терпець урветься та візьметься вона за рушника, скрутить його батогом та почне друзяк по спинах з двору, тільки тоді, наче схаменеться, пляшку викине, жінку обніме.

— Марусю, їдьмо з Рокитного…

— Десь краще побачив?

— Все одно де, тільки не тут. Не цінять мене тут, ноги об мене витирають.

— Хто? Поперек? А ти під нього не підкладайся, як та дешевина! Роби своє, хай бачать у районі — некомпетентне воно колгоспом керувати.

— Не підкладатися? Та він мене зничтожить! Головним помічником молодшого двірника зробить!

— А ти не трясися, то й не зничтожить — зуби обламає.

— І що ти у тому розумієш?! — дратувався.

— А ти де інше побачив? Куди звеш? Всюди на наші голови свої попереки знайдуться, — розсердилася. — Та ти й сам — Поперек!

Ох і розлютився! Як не вдарив? Уже і кулака над головою заніс, а тут Юрко у кімнату, до батька рученята простягнув.

— Обідила ти мене, жінко, — процідив, малого на руки підхопив і пішов надвір.

Маруся ще трохи по хаті покрутилася, забрала у нього малого і пішла до Орисі.

— Хочеш, йди зі мною, — сказала Льошці.

— А хату на кого? — очі відвів. Що є жінка поруч, що нема — йому все одно. Образа душу ятрить і, скільки не заливай її горілкою, ще глибше в'їдається.

Орися, як не трималася, розхворілася якраз після похорону Старостенка, усе частіше згадувала Бога, бабу Параску і партизана Айдара, ніби до зустрічі готувалася. Маруся щодня забігала до матері, іноді лишалася біля неї, і за півроку, коли Льошка геть перестав помічати хоч щось, крім власної образи, зовсім переїхала з малим до Орисі. Доглядала матір і, коли хтось із надокучливих рокитнянців уїдливо допитувався, чого це Маруся не працює, відповідала:

— Мене чоловік до Поперека у секретарки не пускає.

Була в тому частка правди Льошка повісився б од образи, та Марусі й самій недуже хотілося служити бридкому Попереку. А жити ж на щось треба, бо хоч і заробляв Льошка непогано, та пропивав чимало. Якось Маруся сплела капелюшка Юркові, потім кофтинку, потім у швейній машині розібралася і скоро пів-Рокитного в неї обшивалося. Якось і Тетянка Стьопчина завітала.

— Марусю, я оце подумала — нащо нам старими образами жити…

Маруся всміхнулася, як окропом на лице.

— Аз чого ти, Тетяно, такою доброю стала?

Бібліотекарка покрутилася, метрів п'ять тканини дістала і не втрималася, похвалилася: — Оце слідую твоїм порадам, бо зрозуміла — правду ти казала. Дарма я на тебе погане подумала.

— Про що це ти, подружко?! — насторожилася. — Про які поради? Наче не провидиця, у карти не дивлюся, людям не брешу.

— Забула, як на моєму весіллі побажала мені знайти коханця гарного, бо німець ні на що не здатний?

Маруся розсміялася.

— Невже Стьопка до тебе за стільки років тільки раз і торкнувся? — замовкла, бібліотекарку поглядом зміряла. — Що, Тетяно, урвався терпець? Вирішила плаття пошити і піти собі коханця шукати?

Тільки хотіла додати, що не у платті справа, а бібліотекарка очі до стелі підкотила.

— А чого його шукати?.. — і додала тихо та гордо. — Маю…

— І май, — відрізала Маруся, бо чогось так образилася, наче і не сама Старостенкові у вухо дзижчала, щоби німцю горбоносу підсунути.

— Ого! Ви тільки подивіться на неї! — здивувалася Тетянка. — І не спитаєш хто?

— Нащо?

— Бо ж від завидків ноги відніме! — похвалилася, озирнулася, наче у Марусиній кімнаті засідка, очі вирячила і прошепотіла: — По-пе-рек!

— Голова? — не повірила Маруся.

Бібліотекарка радісно кивнула і вже не приховувала подробиць, бо чого їх ховати, як про головне проговорилася, хоч голова і стукав пальцем по столі, малюючи страшні картинки їхнього з Тетянкою майбутнього, якщо хоч хтось у Рокитному дізнається, що у бібліотеці — храмі духовності та знань — час від часу голова скидає штани і таке з бібліотекаркою витворяє, що та потім гортає іноземні порнографічні журнали (вчителька Ніна Іванівна свого часу відібрала у хлопця з восьмого класу і веліла доньці спалити у грубі) і навіть там нічого подібного знайти не може.

— Так ти оце з ним без любові злигалася? — тільки й запитала Маруся.