Гербарій коханців - Наталія Володимирівна Сняданко
Напевно, якби він читав у тій черзі газету або взагалі нічого не читав, розглядаючи інших пацієнтів, стенди на стінах, хмари за вікном чи просто дрімаючи з напівзаплющеними очима, у нього не було би шансів зацікавити Ірину. Але те, що він читав таку саму книгу, яка була у той момент і у неї в сумці, викликало у її сентиментальній душі легкий романтичний порив, над яким вона сама подумки посміювалася, хоча і вирішила не опиратися йому. Її ставлення до книг мама з дитинства називала неадекватним. Тобто спочатку батьки, ясна річ, тішилися, що дитина багато читає, але доволі швидко зауважили, що читання поглинає Ірину цілком, і те, що відбувається у книгах, цікавить її значно більше, ніж реальність довкола. Заглиблюючись у читання, вона могла не відчути запаху пригорілої бульби з кухні, і мама знаходила її у густих випарах диму за мить до того, як мала би початися пожежа. Ірина могла читати цілу ніч і не зауважити, що настав ранок, а відірвавшись від книги, відчути таку страшенну втому, що про те, щоб підняти її з ліжка і відправити до школи, просто не могло бути мови. Здавалося, читаючи, вона не відпочиває, як це робить більшість людей, не розважається, а ніби проживає з героями все, що трапляється з ними, і втомлюється так, ніби все це відбувалося з нею самою у реальному житті. Її надмірна вразливість і сильно розвинута уява робили деякі книги майже небезпечними для неї. Починаючи з певного віку, батьки уважно стежили за тим, що саме читає Ірина. І не лише з морально-цензурних міркувань, як робили це всі батьки, а і з огляду на її надмірну перейнятість книжковим світом і здатність вживатися у світ книги, ніби в паралельну реальність. Мама Ірини була переконана, що, якби доньці дали волю і не відривали її від читання, вона могла би поглинати книги, не зупиняючись, день за днем і місяць за місяцем, забуваючи про все, могла б померти від спраги чи голодного виснаження, захоплена читанням. Дитячий психолог, до якого намагалася звернутися мама Ірини, не зрозумів суті проблеми. Він лише процитував із підручника, що всі діти мають розвинуту уяву і до певного віку не відрізняють вигадку від дійсності, а також дав матері Ірини зрозуміти, що вважає її занадто опікунчою мамою, яка за браком справжніх проблем намагається знайти у своїй дитині уявні. Його досвід роботи з неповними сім’ями, недорозвинутими дітьми, дітьми алкогольно-залежних батьків виробив у ньому необхідний у таких умовах цинізм, тож надмірне читання аж ніяк не пасувало до його уявлення про те, що можна вважати проблемами, а не просто особливостями дитячої психіки. Але мама Ірини продовжувала хвилюватися, більше відчуваючи, ніж усвідомлюючи, що за надмірною схильністю доньки до читання криється якась прихована чи неусвідомлена проблема. Щось, що спонукає Ірину шукати втечі від реального світу у вигаданому.
Сама ж Ірина на всі розпитування лише знизувала плечима, відповідаючи, що спілкуватися з письменниками, які можуть її чогось навчити, їй просто цікавіше, ніж із однолітками, коло зацікавлень яких, як правило, обмежене і нуднувате.
Але насправді вона усвідомлювала, що мама таки має рацію. Окрім цікавості, у її стосунку до книг було щось від фізичної залежності. Достатньо було їй не потримати у руках книги кілька годин, і вона почувалася зле, нервувала, їй чогось бракувало, і заспокоювалася вона лише після того, як знаходила можливість прочитати хоча би кілька рядків.
На відміну від інших людей, які ненавидять усі побутові справи, пов’язані з чеканням, Ірина страшенно любила усі різновиди черг, особливо якщо черга передбачала можливість посидіти. Вона завжди брала з собою на такі оказії одну або і дві книги, аби вибрати найбільш відповідну до настрою, і час чекання минав непомітно.
Ірина зав жди читала кілька книг одночасно, добираючи текст відповідно до настрою. Якщо їй випадала нагода почитати на свіжу голову, коли хотілося думати і запам’ятовувати, вона обирала більш серйозні книги; на ніч чи під час очікування у публічних місцях чи транспорті залишала ті, читати які було приємною розвагою, або те, що перечитувала.
Купуючи книгу, зав жди довго вибирала між легким, зручним і бюджетним виданням у м’якій палітурці і призначеним для більш гурманського читання текстом у твердій обкладинці. Книги складалися для неї з доторку до паперу, запаху друкарської фарби у нових книгах або ж злежалого солодкавого пилу антикварних чи просто старих видань, із форми літер, висоти друку і, звичайно ж, зі слів.
Їй щоразу здавалося чудом те, як звичайні поєднання букв в одному тексті раптом перетворюються на поезію чи прозу, а в іншому так і залишаються інформативними або не дуже буквосполученнями. Газети, журнали чи нехудожні видання не дуже її цікавили, адже у них поміж рядками не ховалася магічна субстанція, яка перетворювала їх на щось більше, ніж просто речення. А відчувати, як ритм якоїсь прози проникає їй, здавалося, під шкіру, як вона вбирає у себе тонкі і химерні побудови метафор, описів і карколомні конструкції сюжетних ходів – усе це заворожувало її і примушувало знову і знову шукати таємничий рецепт, який перетворює звичайні речення у художній текст.
Їй самій ніколи не спадало на думку писати які-небудь тексти. Не тому, що вона комплексувала чи сумнівалася у своїх здібностях, а просто тому, що не хотіла. Їй цілком вистачало читання, а згодом, коли вона відкрила для себе, що таку саму втіху може отримувати від вивчення іноземних мов, то більше ніщо у світі її вже не цікавило. Лише те, як можна з найменшими втратами транспортувати фрази з однієї мови в іншу. Вона постійно подумки перекладала фрази з української на англійську і навпаки, намагаючись зробити звучання їх якомога природнішим для кожної мови. Вже у четвертому класі не мала жодних сумнівів у тому, що її майбутня робота точно буде пов’язана зі словами.
Але так само точно вона знала і те, що її майбутня робота не буде пов’язана з
