Шлях Срібного Яструба - Дмитро Білий

— Невже вороги наважилися виступити проти клану Срібного Яструба? — майже безтурботно запитав Сагір.

— Наважилися, наважилися… — майнув рукою Астаг, — нещодавно наші розвідники принесли звістку, що біля Вовчого броду відбулася нарада сарматського царя Сая і готського конунгу Ерманаріха, на якій вони побраталися і заключили Великий мир між своїми народами. На Священному камені поклялися прийняти їх союз володарі ще вісімнадцяти племен, володіння яких простягаються від Гіпанісу[16] до Істру.[17] Серед них було чимало і скіфських вождів, воїни яких прийняли сарматський або готський Звичай. Зрозуміло, що наш клан Срібного Яструба для них мов кістка у горлянці. Тому дійсно слід очікувати великої війни.

— Але чому ми не почали громити їх поодинці, поки війська сарматів, рейдготів та інших ворогів не об’єдналися? — стрепенувся Сагір.

— Агов, друже, — махнув рукою Астаг, — ти ж мене знаєш — мене на війну довго запрошувати не треба, але Отан набагато розумніший за мене. Він знає, що робити. Завтра ми вирушаємо на Велику раду. Вона має відбутися біля Могили Анахарсія.

Атей згадав розповідь Сагіра про мудреця, вбитого своїм братом.

— А хіба відома його могила? — наважився запитати він.

— Так, — кивнув головою Астаг, — прихильники Анахарсія таємно поховали його, заховавши в кургані зшитки, які він списував грецькими письменами. Кажуть, що його знання передавались між втаємниченими, і одним з таких втаємничених є наш провідник Отан. Він сказав нам, що шлях Срібного Яструба завжди проходив поміж Силою та Мудрістю, і зараз треба звернутися саме до Мудрості. А що може більше уособлювати мудрість скіфів, ніж Курган Анахарсія?

Довго тягнулася їх розмова. Астаг розповідав про останні події у колишній Великій Скіфії, одна за одною переповідав легенди, яких знав безліч. Атей і Орія зачаровано слухали його. Але вже коли на землю впала вечірня темрява і небо рясно вкрили зірки, Астаг підвівся. Білозуба посмішка знов зблиснула в густій темно-русявій бороді:

— От що значить побачити побратима й опинитися в такому поважному товаристві! Засидівся я з вами, а мені ще треба перевірити свою зброю, бо невідомо чим скінчиться Велика Рада. Може, прийдеться одразу вирушати в бій?

Астаг розправив плечі, обійняв Сагіра, хлопнув по плечу Атея й підморгнув Орії:

— Відпочивайте, друзі — завтра буде великий день.

Здається, наші стежки зійшлися і навряд чи коли розійдуться.

Астаг розправив плечі й пішов до майдану біля табору, де юрмилися воїни, ладнаючи свою зброю…

…І ніхто не знав, що ненадовго залишилося їм бути разом і що чорні хмари, які нависли над їх долями, ще принесуть їм чимало нових далеких і небезпечних шляхів…

Спати у шатрі нікому не хотілось. Сагір ліг на попону, поклав під голову сідло і миттєво заснув.

Атей за прикладом брата владнав собі ліжко з попони та сідла, але спати йому чомусь не дуже й кортіло.

Після денної спеки вечір здавався особливо приємним. Від ріки віяло прохолодою, а небо над головою було настільки прозорим, що Атею здавалося — варто лише простягнути руку, і можна набрати повну жменю зірок.

Орія сиділа, прихилившись спиною до цупкої буйволячої шкіри, накинутої на стінку шатра. Вона сиділа нерухомо, склавши руки на колінах і звернувши очі до неба.

«Вона гарна, — подумав Атей, намагаючись непомітно спостерігати за дівчиною, — мабуть, богиня Апі така гарна, як Орія».

Орія немов відчула, що Атей не спить.

— Слухай, Атею, а що — Сагір і Астаг побратими? — почув Атей її голос.

— Здається, що так, — промовив Атей, піднявши голову.

— І, мабуть, вони виїхали якоїсь зоряної ночі у степ до священного кургану… — замріяно промовила дівчина.

— Так, і на цьому кургані вони зробили собі надрізи на руках своїми акінаками і змішали свою кров у чаші з вином і випили її, присягнувши, що завжди будуть братами, все будуть ділити порівну, і завжди будуть готові вмерти один за одного. І у них будуть спільні вороги і спільні друзі, спільна радість і спільне горе.

— А в тебе є побратим? — запитала Орія.

— Ні, немає, — позіхнув Атей, — щоб стати побратимами, треба прийняти разом участь у якомусь поході чи війні, врятувати один одному життя чи допомогти у якійсь смертельній небезпеці. А я ще ніколи не воював…

І тут Атей замислився.

Немовби відчувши його думки, Орія запитала:

— А можуть бути побратимами чоловік і жінка?

Тут вже Атей замовк надовго. Орія чекала.

— Не знаю, — нарешті наважився заговорити хлопець, — напевно, можуть… а може, ні… Завтра у Сагіра розпитаю…

— Не треба… — сумно промовила Орія.

— Ти знаєш, Оріє, — повільно, зважуючи кожне слово, промовив Атей, — мені здається, що ми з тобою і так вже стільки разом побачили, що й без чаші з кров’ю обійтися можна.

Атею здалося, що Орія посміхнулася.

Глава 2. Історик Марк, або розповідь про щезлу когорту X легіону

Вранці фортеця ожила. Атей прокинувся, коли небо тільки починало сіріти ранковим світлом. Але здавалося, що на Острові Гілеї вже давно ніхто не спав.

Іржали коні, яких воїни виводили з пасовищ, перегукувалися на баштах і скелях вартові.

Орія і Сагір вже поралися біля своїх коней, ладнаючи збрую.

— Прокидайся, брате, бо проспиш Велику Раду! — гукнув Астаг, який щойно з’явився біля них.

Атей аж примружив очі — на обрії вже блимнули перші сонячні промені, і панцир Астага нестерпно блищав. На ньому був металевий пластинчатий панцир, шкіряні штани теж були обшиті бронзовими пластинами. На голові був високий шолом, багато оздоблений золотом і сріблом. На кремезних плечах висів гаптований срібними й золотими візерунками плащ, скріплений золотою фібулою. За спиною Астага висів широкий щит, окутий по краях металевими обручами, і з гострим бронзовим умбоном посередині. До стегна лівої ноги був прикріплений оздоблений золотими пластинами горит із луком та стрілами. На широкому чересі із нашитими на ньому бронзовими бляхами висів кинджал і два акінаки, на правому боці, прив’язана шкіряним шнуром до чересу, висіла тяжка сагаріса. В руках Астаг тримав довгий спис із широким наконечником, біля якого був прикріплений вовчий хвіст.

Здавалося, що від кожного кроку Астага здригається земля. Біля Астага стояв його бойовий кінь. Його збруя була прикрашена бронзовими, золотими та срібними фалерами, а по краю чепраку та вуздечки йшла густа бахрома. Голову коня захищала товста металева маска із прорізями для очей, могутні груди були захищені широким шкіряним пасом із великими залізними фалерами.

— Оце так зібрався! — Сагір привітно плеснув по плечу Астага, від чого панцир брязнув металевими пластинами, — щось я раніше на тобі