Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка» - Фенні Флегг

— Знаєш, Смоукі… Я гадав, що мандрувати світом — весела справа… Аж ніяк…

Він заплющив очі й помер.

Наступного дня Смоукі привів пару знайомих хлопців, і ті поховали його на кладовищі для безпритульних за межею Чикаґо. Ельмо Вільямз прочитав обрані рядки, знайдені на сторінці 301 маленької червоної збірки духовних гімнів «Армії спасіння»,[22] яку завжди носив із собою.

Радіймо душею за брата,

Бо смерть — то не втрата, а дар

Душі, що покинула ґрати

І скинула тіла тягар.

Вони так і не дізналися його імені, тож просто встановили дерев’яну табличку, зроблену з уламка скрині. На ній було написано просто: «Малюк».

Коли хлопці пішли, Смоукі ненадовго затримався, аби попрощатися.

— Що ж, друже, — сказав він, — принаймні тобі вдалося побачити Саллі Ренд. Це вже дещо…

Потім він розвернувся і побрів на станцію, аби встигнути застрибнути в потяг, що йде в південному напрямку — до Алабами. Він волів забратися з Чикаґо. Вітер свистів поміж будівлями, такий холодний і різкий, що іноді на очах чоловіка проступали сльози.

«Вімз віклі»

(Тижневик міста Вісл-Стоп, Алабама)

8 грудня 1938 р.

Стережіться детонаторів

Попередьте ваших дітей, щоб не гралися біля сортувальних станцій, коли там підривають динаміт. Моя друга половинка каже, що кілька днів тому, під час подорожі до Нешвілля, чув про хлопця, який помилково розкусив капсуль-запальник і відірвав собі губи.

Опал каже, що нещодавно в салоні був такий наплив людей через підготовку до бенкету в клубі «Східна зірка», що хтось, переплутавши, узяв блакитне жіноче пальто. Тож, якщо воно у вас, поверніть його, будь ласка.

За рахунок баптистської церкви відбулося катання на возах із сіном. Пеґґі Гедлі була випадково залишена на паркувальному майданчику, але пізніше група підібрала її.

Минулої суботі Іджі й Рут потішили дітей, звозивши їх до парку Ейвондейл, аби відвідати знамениту слониху Міс Фенсі, улюбленицю дорослих і дітей. Кожен мав нагоду сфотографуватися з Міс Фенсі й зможе отримати свій знімок, щойно вони надійдуть проявлені з універсаму в четвер.

Минулої п’ятниці доктор Клео Тредґуд повернувся з поїздки до клініки Мейо, куди возив маленького Альберта на обстеження. На жаль, він приїхав із недобрими новинами для Нінні. Залишається тільки сподіватись на лікарську помилку. У понеділок Клео повертається до роботи.

Дот Вімз

Будинок престарілих «Трояндова тераса»

Стара траса Монтґомері. Бірмінгем, Алабама

15 березня 1986 р.

Сьогодні вони поїдали печиво «Крекер Джек» і розмовляли. Принаймні місіс Тредґуд розмовляла.

— Знаєте, я була цілком упевнена, що до Великодня буду вдома, та, схоже, нічого не вийде. Місіс Отис усе ще важко призвичаїтися, та все ж вона записалася у гурток мистецтв і ремесел, який вони тут ведуть. Ваша свекруха теж долучилася. Джинін каже, що на Великдень вони збираються ховати крашанки і запросять кількох школярів, аби ті їх шукали. Буде весело…

Я завжди любила Великдень, ще як була дівчинкою. Любила все, що він приносив із собою. У дитинстві ми щосуботи перед Великоднем збиралися на кухні й фарбували яйця. Але обов’язок фарбувати одне яйце в золотий колір завжди належав матінці Тредґуд.

Великоднього ранку ми всі отримували новий одяг і новомодні черевики «Бастер Браун» із таткової крамниці. Після церкви мама й тато садовили нас на трамвай, і ми їхали до Бірмінгема й назад, поки вони тим часом ховали на задньому дворі добрих дві сотні крашанок. Було передбачено безліч призів — але головний призначався тому, хто знайде золоту крашанку.

Того року, коли я знайшла золоту крашанку, мені було тринадцять. Ми цілих дві години бігали по двору, і жоден із нас не міг її відшукати. Я стояла посеред двору, перепочиваючи, аж раптом глянула навколо й помітила, як щось виблискує під гойдалкою. І, звісно ж, то було вона, золота крашанка, схована в траві. Просто лежала й чекала там на мене. Ессі Рю казилася, як мокра курка. Того року їй самій дуже кортіло її знайти, тому що головним призом була велика лимонно-жовта прозора порцелянова крашанка з тонесеньким шаром блискучого пилу, нанесеного на поверхні. І, якщо зазирнути всередину неї, можна було побачити сцену з життя мініатюрної родини: матері, батька, двох маленьких дівчат і собаки, які стоять перед будинком, дуже схожим на наш. Я могла вдивлятись у неї годинами… Цікаво, що сталося з тією крашанкою? Мабуть, пішла на розпродаж хатнього майна під час Першої світової.

На Великдень мені завжди щастило. Саме цього дня милосердний Господь дав мені знати, що в мене народиться Альберт.

Іноді, коли я думаю про негаразди інших людей, я розумію, наскільки мені пощастило з Клео. Кращого чоловіка я не могла б і побажати. Наліво не ходить, не п’є і дуже розумний. Я не вихваляюся — не в моїх звичках вихвалятися, але це правда. У нього був від природи гострий розум, і він завжди на все мав готову відповідь. Я жартома називала його моїм ходячим словником. Щоразу, як я вагалася, намагаючись написати те чи інше, я гукала до нього: «Татусику, як пишеться оце слово? А оце?» Він умів написати будь-що. А ще він знав історію. Спитайте в нього будь-яку дату, і він відповість не замислюючись. І я ніколи не зустрічала іншої людини, яка б так хотіла стати лікарем… хірургом. Я знаю, який це був для нього удар, коли тато помер і йому довелося піти з медичного університету. Але я жодного разу не чула, щоб він хоч словом жалівся. Жодного.

І його любили. Кого не спитай із його знайомих — усі вони відповіли б, що немає в світі приємнішого чоловіка за Клео Тредґуда.

Але молоді дівчатка — такі дивачки. Їм хочеться поривів, вогню, романтики. А Клео був тишком. Спершу зовсім не подобався мені, проте я подобалася йому. Він казав, що вирішив одружитися зі мною першого ж вечора після того, як повернувся з коледжу й побачив мене на кухні, коли я допомагала Сипсі різати печиво на великому білому олив’яному столі.

Він увійшов до вітальні, де були мама й тато, і сказав: «Я хочу побратися з тією високою дівчиною, яка ріже печиво на кухні». Він усе вирішив за одну мить. А втім, це було цілком в дусі Тредґудів. На той час мені було лише п’ятнадцять, і я сказала йому, що не хочу ні за кого віддаватися, бо занадто молода. Він сказав, що спробує щастя наступного року — і спробував. Я все ще не була готова. У вісімнадцять я таки вийшла за нього, та все одно не почувалася готовою.

Спочатку я боялася, що Клео — не той, хто мені потрібен. Я