Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка» - Фенні Флегг
Західна Медисон-стрит
Чикаґо, Іллінойс
3 грудня 1938 р.
Західна Медисон-стрит у Чикаґо нічим не відрізнялася від вулиці Претт-стрит у Балтиморі, Південної Мейн-стрит у Лос- Анджелесі або Третьої вулиці в Сан-Франциско. Вулиця євангельських місій, дешевих готелів і мебльованих кімнат, магазинів, що торгують уживаним одягом, їдалень із масними ложками, ломбардів, винних магазинів і борделів — усе це кишіло набродом, який можна було м’яко назвати «розчарованими в житті людьми».
Єдине, що в Чикаґо відрізняло цей рік від попередніх, — те, що Смоукі Відлюдько, який зазвичай подорожував сам, узяв із собою приятеля. Той був ще зовсім дитиною, та все ж, як-не-як, компанія. Вони познайомилися місяць тому в Мічиґані.
Це був гарненький хлопчик зі свіжим обличчям, вдягнений у тонкий сіро-блакитний пуловер поверх засмальцьованої коричневої сорочки та в мішкуваті коричневі штани, а шкіра в нього була ніжна, як сіднички маляти. Зовсім зелений, він мав чимало проблем у Детройті, де його намагалися зґвалтувати, і спитав, чи не міг би Смоукі супроводжувати його деякий час.
Смоукі відповів йому те, що колись сам почув від одного старигана:
— Їдь додому, синку, поки ще можеш. Тікай від такого життя, бо варто тобі один раз помочитися з вагона — і все, ти на гачку.
Але це не зупинило малого, як не зупинило колись і самого Смоукі, тож він вирішив: хай буде так.
Він був кумедним, цей малий. Ледве штани з себе не стягнув, нишпорячи в кишенях у пошуках червінця. Він будь-що хотів побачити танець Саллі Ренд із віялом під «Білих місячних птахів», як сповіщала афіша. Червінця він не знайшов, але жінці у скляній будці білетера стало так шкода його, що вона пропустила малого задурно.
Очікуючи, коли він повернеться зі свого шоу, Смоукі надибав четвертака й вирішив, що саме час піти та скуштувати стейк за десять центів у ресторанчику «Тайл-Ґрілл». Вони ще нічого не їли, окрім банки віденських сосисок і якихось зачерствілих крекерів. Смоукі запалив цигарку «Лакі Страйк», знайдену в зім’ятій, викинутій кимось пачці, аж тут із театру вилетів хлопець, задихаючись від захвату.
— Ох, Смоукі, ти б її бачив! Вона найгарніше, найніжніше створіння, яке я тільки зустрічав! Наче янгол, справжній янгол, що зійшов із небес.
Усю вечерю хлопець не міг зупинитися і все говорив та й говорив про неї.
Покінчивши зі своїми стейками, вони виявили, що їм бракує тридцяти центів, аби заплатити за номер у готелі. Тож вони попрямували до парку Ґранта, сподіваючись заночувати в одній з халабуд, споруджених із толю, картону, уламків старих меблів, якщо їм пощастить знайти собі місце. Тієї ночі їм пощастило.
Перш ніж заснути, хлопець сказав, як завжди:
— Смоукі, розкажи мені все: де ти був, що робив…
— Я тобі вже якось розповідав.
— Знаю, але розкажи ще раз.
Смоукі розповів йому про ті часи, як був у Балтиморі й продавав гамбургери у «Білій Вежі» та як там було чисто — усе так блищало, що можна було навіть їсти з тієї підлоги. І про те, як працював вугільником у передмістях Піттсбурга.
— Знаєш, більшість із тих хлопців ладні були з’їсти навіть пацюка, але особисто я б не зміг. Я багато разів бачив, як пацюки рятують людське життя. Одного разу врятували мене. Вони першими відчувають запах газу в шахті… Якось ми з приятелем були глибоко під землею, довбали прохід, аж раптом з’являються сотні зо дві щурів, які мчать повз нас зі швидкістю не менш ніж 60 миль за годину. Я не знав, що й думати, але той старий чорний хлопець кинув кайло й гукнув: «Тікаймо!» Я так і вчинив, і це врятувало мені життя. І досі, побачивши щура, я ніколи не займаю його. Нехай іде по своїх щурячих справах. Так, сер, я дуже поважаю цих створінь.
Півсонний хлопець пробурмотів:
— Якою була твоя найгірша робота, Смоукі?
— Найгірша робота? Ну, дивись… Я робив безліч речей, які порядній людині робити не належить. Та, гадаю, найгірше було в 28-му, коли я найнявся на скипидарний завод у Вайнеґр-Бенд в Алабамі. До того я два місяці не мав чого їсти, лише трохи свинини й бобів, і був настільки на мілині, що п’ятицентова монета здавалася мені завбільшки з млинець. Краще б я ніколи не брався до тієї роботи.
З білих там згоджувалися працювати самі лише каджуни,[19] яких дражнили «скипидарними нігерами». Білі чоловіки конали від такої праці. Я протримався лише п’ять днів, а потім три тижні був хворий від самого запаху: він в’їдається у волосся, у шкіру… Довелося спалити одіж…
Раптом Смоукі замовк і рвучко сів. Наступної миті, почувши біг і крики знадвору, він зрозумів, що це Легіон.[20] Останні пару місяців Американський Легіон здійснював набіги на табори безпритульних, витоптуючи все на своєму шляху, з чітким наміром очистити місто від заїжджого наброду.
Смоукі закричав хлопцеві:
— Ходімо! Ушиваймося звідси!
І вони пустилися навтьоки, як і сто двадцять два інші мешканці цього «Гувервілля».[21] Було лише чути, як люди ломляться крізь ліс, як розриваються на шмаття картонні будиночки і ламаються під ударами металевих труб і дрючків.
Смоукі побіг ліворуч. Досягнувши густого підліску, він ліг на землю, бо знав, що зі своїми кволими легенями ніколи від них не відірветься. Він лежав долілиць на землі, аж доки все не скінчилося. Хлопець, напевно, утік. Смоукі вирішив, що наздожене його пізніше.
Згодом він повернувся до табору, аби перевірити, чи щось уціліло. На місці маленького містечка халупок тепер красувалися безладні купи толю, картону й дерева, розбиті та сплющені, як млинці. Він розвернувся і вже збирався йти, коли почув голос:
— Смоукі…
Хлопець лежав метрів за шість, там, де раніше була їхня халупка. Ошелешений, Смоукі наблизився до нього.
— Що сталося?
— Я знаю, ти казав мені ніколи навіть не розшнуровувати черевики, але вони були надто тісні. Я перечепився.
— Тебе поранено?
— Схоже, мене вбито.
Смоукі опустився на землю поряд з ним і побачив, що його голова з правого боку пробита.
