Хто вбив Паломіно Молеро? - Маріо Варгас Льоса

«Вона схожа на пустотливу дитину, — визнав Літума. — Аж наче й помолодшала».

— А ще кажуть, буцімто тут швидше шпигунство, аніж контрабанда, — долинув голос дона Херонімо; той, спершись на бильце стільця, вже балакав з молодим подружжям. — Сам чув від власника кінотеатру в Таларі. А дон Теотоніо Кальє Фріас людина поважна й не казатиме бозна-чого.

— Якщо він каже, то, певно, є підстави, — згодився Панчіто.

— Диму без вогню не буває, — додала Маріса.

— Доньє Адріаніто, не ображайтесь, але запитаю вас, бо інакше лусну від цікавості, — не вгавав Літума. — Ви прийняли лейтенанта? Вволили його волю?

— Як ти можеш запитувати про таке, нечемо? — люто засичала донья Адріана і насварилася пальцем. Жінка вдала, ніби сердиться, однак наступної миті її карі очі зблиснули глузливою втіхою, а на вустах заграла двозначна усмішка, ніби їй і приємно, і водночас сумно було згадувати якусь витівку. — І не горлай так, а то почує Матіас.

— Паломіно Молеро розкрив, що військові таємниці передавалися Еквадору, тому його вбили, — розводився дон Херонімо. — А заправляв шпигунською зграєю нібито сам полковник Міндреау.

— От пройдисвіти, — прокоментував молодик із Соррітоса. — Просто як у кіно.

— Атож, атож, як у кіно…

— Як же він мене почує, коли навіть сюди долинає його хропіння, доньє Адріаніто, — прошепотів Літума. — Не знаю чого, але після тієї ночі сталася якась дивовижа. Я все намагаюсь збагнути, чому ви така зухвала, а лейтенант такий приголомшений.

Жінка засміялась. Сміялася довго й гучно, що в очах виступили сльози. Її пишні груди тряслися під квітчастим платтям.

— Атож, приголомшений, — погодилася вона. — Я надовго збила йому пиху, Літумо. Твій начальник вже не корчитиме з себе гвалтівника. Ха-ха-ха!

— Мене анітрохи не дивують слова дона Теотоніо Кальє Фріаса. — Молодик із Соррітоса лизнув золотий зуб. — Я одразу відчув: за цим стоїть рука Еквадору.

— Але як ви збили з нього пиху, доньє Адріано? Чим ви його так налякали? Не мучте мене, розказуйте.

— Цю дівчинку спершу згвалтували, запевняю вас, — зітхнула молодичка з Соррітоса, збуджена кучерява смаглявка в яскраво-синій сукні. — Вони завжди так чинять. Ці мавпи на все здатні. Це я вам кажу, а в мене ж родичі в Еквадорі.

— Він увійшов з пістолетом у руці, щоб налякати мене, — прошепотіла шинкарка, стримуючи сміх і мружачи очі, ніби прагнула побачити сцену, яка її так потішала. — Я вже спала, тож мало не зомліла від страху. Думала, злодій. Аж ні, то твій начальник. Зламав засув на дверях і вдерся. Безсоромник, хотів налякати мене.

— А я про це не чув. — Дон Херонімо виткнув голову з-за газети, якою відмахувався від мух. — Але мене не здивувало б, якби її й згвалтували. Та ще й гуртом, певна річ.

— Він почав верзти всілякі дурниці,— шепотіла донья Адріана.

— Які?

— Не можу більше жити, знемагаю від пристрасті. Жага переповнює мене, дійшла до останньої межі. Якщо не станете моєю, то пущу собі кулю в лоб або вас застрелю…

— Ого диво. — Літума затрусився від сміху. — Він і справді казав про жагу, що повнить його, чи ви наговорюєте на нього?

— Гадав, що розчулить чи налякає мене. Або те й друге. — Донья Адріана поплескала Літуму по плечу. — А який він сюрприз одержав, Літумо!

— Авжеж, авжеж! — вигукнув молодик із Соррітоса. — Звісно, їх було кілька, як і ведеться.

— І що ж ви зробили, доньє Адріаніто?

— Скинула нічну сорочку й лишилася гола. — Донья Адріана ніби зашарілася.

Так воно й було: донья Адріана скинула нічну сорочку. Лише одна мить, один змах рук — і білизна злетіла з неї. Розкуйовджене волосся спало на пишне тіло, що біліло в пітьмі. На обличчі був не страх, а невимовна лють.

— Гола? — закліпав очима Літума.

— І обрушила на твого начальника таке, що йому й не снилось. Тобто дурниці, які йому й не снились, — уточнила донья Адріана.

— Дурниці? — здивувався Літума.

— Так, мовляв, ось я, чого ти ждеш, скоріше роздягайся, соколику. — Голос доньї Адріани повнився презирством і обуренням. Вона стояла, руки в боки, випнувши груди. — Чи, може, соромишся? Невже він у тебе такий мізерний, хлопчику? Тож поквапся, мерщій скидай штани! Гвалтуй мене, покажи, який ти мужчина! Вдовольни мене разів п'ять підряд, як мій чоловік щоночі. Але він старий, а ти ж молодий, тож заткнеш його за пояс. Правда ж, любчику? Візьми мене шість, ні, сім разів. То зможеш?

— Але ж, але ж… — ошелешено мимрив Літума. — Ви так і казали, доньє Адріаніто?

— Але ж, але ж… — мимрив і лейтенант. — Що з вами, сеньйоро?

— Я теж не впізнавала себе, Літумо, — шепотіла шинкарка. — Сама не знала, як у мене виривалося таке. Та я дякую всевишньому, що надихнув мене. Якось я ходила на прощу до Аябаки — в жовтні, коли там відзначають місцеве свято. І от тепер всевишній мене напоумив. Бідолаха розгубився, як оце ти зараз. Ну чого ж ти, кажу, давай, хочу поглянути на твого горобчика, побачити, який він і скільки разів ти мене вдовольниш. Може, вісім?

— Але ж… — Літума затнувся, витріщивши очі, обличчя його пашіло.

— Ви не смієте знущатись отак… — Лейтенант не міг отямитись.

— Бо все це я виповідала йому куди нищівніше, Літумо, — пояснила шинкарка. — В моїх словах було стільки люті й глуму, що я морально знищила його. Він геть очманів, ти б тільки бачив.

— Та воно й не дивно, доньє Адріано, кожен на його місці… Я і сам очманів, слухаючи вас. І що ж він на те?

— Звісно, що не кинувся на мене, — відповіла донья Адріана. — Вся його жага вмить випарувалась.

— Я тут не за тим, щоб з мене знущалися! — заволав лейтенант, не знаючи, куди подітись.

— Авжеж, не за тим. Ти прийшов налякати мене пістолетом і згвалтувати, щоб відчути себе справжнім мужчиною. Що ж, гвалтуй мене, супермене. І поквапся, не зволікай. Згвалтуй мене десять разів підряд! Щоб задовольнити мене. Чого чекаєш?

— Ви збожеволіли, — прошепотів Літума.

— Атож, збожеволіла, — зітхнула шинкарка. — Зате все обійшлося. Бо завдяки тій моїй нестямі, твій начальник забрався геть. Чкурнув, підібгавши хвоста. Ще й образився, шельма.

— Я прийшов щиро освідчитися вам, а ви ображаєте мене. Та ще й так, наче остання повія.

— Іч, як на нього подіяло. Зовсім занепав, — підсумувала донья Адріана. — Мені аж шкода його.

Вона знову вибухнула сміхом, вдоволена собою і своєю витівкою. Літума аж пожалів лейтенанта, відчув співчуття до нього. Недарма той ходив, як побитий; ще б пак, так сплюндрували його чоловічу гідність. Якби розповісти про це «непереможним», ті б здійняли галас. Запевняли