Гарні дівчата - Тимофій Гаврилов

«Пригадуєте, — сказав він, — як Пеле забив свій тисячний гол?» Коли Пеле перебував у зеніті слави, я пересувався пішки під столом і поготів мало що з того часу збереглось у моїй памʼяті: невиразні, туманні, розмиті, як від поганого зору, епізоди, що якимось чином стосувалися мене і найближчого довкілля; невідомо, скільки в них вигаданого, а скільки дійсного — вони подібні до сильно затертих сновидінь. Безумовно, Пеле — найкращий футболіст двадцятого сторіччя, в яке цей спорт сягнув неймовірного розквіту. Дещицю, хай геть обмаль, я також знав.

«Це було девʼятнадцятого листопада в Ріо-де-Жанейро, коли періщив отой неймовірний дощ. Суддя призначив пенальті». Я завагався: скидалося, наче чоловік, який так яскраво й безпосередньо змальовував, був там власною особою, і це тоді, коли мало кому щастило вирватися за кордон, а про відвідини футбольного матчу в далекій країні годі й казати.

Я спробував уявити той удар — красивий, без перепон. Переді мною зринуло усміхнене обличчя славетного футболіста, розтиражоване у футбольних довідниках і не лише в них. Колись такий ненайкращої якості альбом ми гортали з благоговінням, звісивши ноги з даху будівельного контейнера, де тепер, на місці нічийного саду, спинається в небо дванадцятиповерхівка — тиньк, яким її вкрито, давно потемнів, а там, де з кепсько припасованих, а почасти зіржавілих ринв протікає вода, відлущився.

«За свою карʼєру Пеле забив тисячу двісті вісімдесят голів, із них сімдесят сім як бомбардир бразильської збірної!» Для мене це прозвучало надзвичайно багато — тисячу двісті вісімдесят, неймовірна цифра. Якщо розбити на двадцять років, виходило шістдесят чотири на рік. Як довго протривала футбольна карʼєра Пеле, я не мав поняття.

«З них пʼятдесят вісім він забив пʼятдесят восьмого — ви тільки уявіть собі цей збіг! А вже наступного — сто двадцять шість. Це в офіційних і товариських матчах разом. Але хіба все одно не потрясно?» Можливо, Пеле грав менше, ніж два десятиріччя.

Я спробував прикинути, скільки міг забити свого часу я. Моя футбольна «карʼєра» протривала зовсім недовго. Кілька соковитих влучань закарбувалися назавжди, я довго пишався ними. Позаяк кожний прагнув випробувати себе бомбардиром, далеко не щоразу я грав у нападі, доводилося стояти на воротах, тож я не лише забивав, а й пропускав. Проте найчастіше я був півзахисником. Ми мали улюблені фінти, вправляючись, хто кого перевершить. Я впевнений, якби зараз оце футбольний мʼяч, я їх завиграшки відтворив би.

«А знаєте, коли він забив свій перший гол? Нізащо не вгадаєте — сьомого вересня тисяча девʼятсот пʼятдесят шостого. Йому ще не виповнилося шістнадцяти!» — слова не слухалися його, моєму співрозмовникові коштувало чималих зусиль формувати їх у речення, буцім вони неподатливий метал, а не повітря.

Я сприйняв це за наслідок надмірного збудження, характерного для людини, коли вона прагне поділитися чимось надзвичайно для неї важливим. «А в сімнадцять він уклав професійний контракт із “Сантосом”». Зажура тінню лягла на його лице, якийсь час він мовчав.

«А він зовсім не Пеле». — «Як то?» — здивувався я. Чоловік назвав справжнє імʼя, яке я відразу забув; моя памʼять не забажала вкарбувати його інакше, ніж усі ті роки. «Я знав його як Пеле», — сказав я. «Його всі так знали».

«Його батько також був футболістом», — його голос зазвучав раптом по-іншому; як саме, я не міг зорієнтуватися. Щось надламане зʼявилося в ньому. Захват, в якому він перебував, раптом згас. «В його батька з футболом не склалося. Через травму ноги, — він торкнувся ціпком до кросівка. — Старі довго не пускали Пеле у великий футбол». Чоловік зробив перерву, а потім додав з якоюсь дивовижною настирливістю: «Але потім таки дозволили».

«Батьки дозволили йому», — він проказав це вдруге, як деколи повторюють уже сказане, цього разу тихіше й задумливіше. Його губи затремтіли, а щокою покотилася сльоза. Я відвернувся, щоб не бачити, як він витиратиме її. Щось і в мені збурилося, якась бентега.

Мій співрозмовник дивився кудись у далечину, крізь дерева, крізь їхні стовбурі, від яких відгалужувалися гілки, а від тих — менші і менші, вкриті набубнявілими бруньками, ладними будь-якої миті розпуститися.

«Пеле, Зіту, Пепе... Тисячі вболівальників, які шаленіли від їхньої наступальної гри. Це було невимовно», — він поринув у мрії. В його погляді знову спалахнув вогник, викликаючи симпатію і довіру. Я теж пригадав ті кілька відвідин стадіону, коли наша місцева команда змагалася за шанс пройти у вищу лігу.

Зненацька чоловік заговорив про «Динамо», про Лобановського, Блохіна, Буряка, Бєланова, моїх кумирів, сухі перемоги над «Баварією» і Кубок кубків, ще кілька менш відомих прізвищ — принаймні, я не пригадував їх, урешті — коментатора Щербачова. Останній донедавна вів спортивні новини, кілька років тому спускався на парашуті, здається, над Північним полюсом, а оце йому виповнилося сімдесят. Раптом мене прошило, що Пеле живий і навіть молодший від мого батька, хоча відтоді, як він грав і тільки про нього й було мови, спливла вічність.

Я міг лише пожалкувати, що не опанував історію футболу так, як мій співрозмовник. Не існує жодного спорту, що мав би такий розголос. Футбол — найдемократичніша спортивна розвага, гра мільйонів.

Ми намагалися першими окупувати єдиний у нашому районі спортивний майданчик; він був не ідеальний — на чверть справжнього футбольного поля, вкритий асфальтом, де-не-де вищербленим, обнесений металевою сіткою в дірах; він був для нас раєм. Пригадую, як неохоче ми розходилися по домівках.

Ще й тепер, коли мені попадається на очі спортивна сторінка, я шукаю таблицю з результатами матчів, а коли радіо транслює спортивні новини, підкручую звук. Прийшов час, і наша команда розпалася — хто подався на навчання, багатьох відразу прикликали до війська, а дехто встиг одружитися. Футболістом ніхто з нас не став. На території спортивного майданчика, де ми влаштовували чемпіонати, вистрелила в небо багатоповерхівка.

— У сорок один його розбив інсульт. Оце відтоді він так страшно подався, за якихось чотири роки. Якби хто не знав, не впізнав би його.

Інсульт — жахлива недуга, що вихоплює з активного життя в дедалі молодший вік. Про це чимало говорять. Проте передачі, якими переповнено ефір, зводяться до одного — реклами ліків.

— А футбол?

— Забудьте, — жінка зневажливо скривилася. — Я ж сказала вам: він ніколи не грав у футбол.

Я все ще відмовлявся вірити.

— Повірте мені, я знаю його від отакого, — жінка показала рукою. — Він такий футболіст, як я балерина.

Трохи перегодом жінка продовжила:

— Не хотів учитися, тільки й торочив про футбол. Забрав собі в голову, що стане великим світилом. Дійшло до того, що батько змушений був тримати його під замком. І правильно робив. Людина має мати