Щоденник божевільного - Лу Сінь

жорcтокий, як і був. Оскільки можна «обмінюватися дітьми й тоді їсти їх», то будь-що можна обміняти й будь-кого можна з’їсти. У минулому я просто вислухував його наставления й пояснення моральних принципів, не надаючи тому жодного значення; тепер же я знаю, що, коли він наставляв мене, не тільки уста його були вимазані людським салом, а й уся душа його була наставлена на людожерство.

VI

Непроглядна темінь і не знати, чи це день, чи ніч. Пес у садибі Чжао знову загавкав.

Лютість, як у лева; страх, як у зайця; хитрість, як у лиса...

VII

Методи їхні мені зрозумілі: убити просто вони ані не бажають, ані не відважуються, бо бояться накликати на себе біду. Тому всі вони злигалися разом, розставили скрізь сіті та пастки, щоб зацькувати мене до самогубства. Досить подивитися на вигляд чоловіків і жінок на вулиці протягом останніх кількох днів та на поведінку мого старшого брата, щоб збагнути, що це майже так. Найкраще було б зняти свій пояс, перекинути його через бантину й самому затягти його на своїй шиї аж до смерти. Тоді вони залишилися б невинними у людовбивстві й задовольнили б бажання своїх сердець. Тоді, природно, вони розреготалися б від шалених радощів. Або ж померти із страху й турбот. Хоча мертвяк і був би худий, їм би він міг і таким сподобатися.

Вони жеруть тільки м’ясо мерців! Я пригадую, що в якійсь книжці сказано, що існує вид хижаків, які звуться «гієнами». Очі їхні і вигляд огидні та бридкі. Вони постійно жеруть мертвечину. Навіть найбільші кістки та маслаки вони перемелюють зубами і ковтають. Тільки подумати про таке, і то моторошно. Гієни споріднені з вовками, а вовки належать до родини собак. Позавчора собака з двору Чжао зиркнув на мене декілька разів. Очевидно, що він з ними всіма давно вже в змові! Хоча той дід похнюплено й дивився в землю, то хіба міг він ошукати мене?

Найбільше мені шкода мого старшого брата. Він же також людина; чому йому ні трохи не страшно? Та більше того: пристав же він до тієї зграї, щоб з’їсти мене?! Хіба, може, звикнувши до такого, не вважаєш це злочином? Чи, може, він загубив своє сумління і робить це тепер свідомо й навмисне?

Проклинаючи всіх людоїдів, я насамперед починаю з нього. Я переконуватиму людей перестати бути людоїдами, і також насамперед почну з нього. . .

VIII

Власне кажучи, оці моральні принципи вони повинні б знати давним-давно...

Зненацька зайшов якийсь чоловік. На вік йому було років з двадцять. Рис його обличчя я не міг розглядіти, але воно сяяло усмішкою. Однак, коли він, вітаючись, став навпроти мене, його усмішка здалася мені нещирою. Я одразу запитав його: «Чи це правильно — Їсти людей?

Продовжуючи посміхатись, він відповів: «Коли рік не голодний, то як можна їсти людей?»

У ту ж мить я збагнув, що він також з тієї зграї і полюбляє людоїдство. Тоді моя хоробрість зросла стократ і я вперто взяв його на допит:

«Але таки, чи правильно це?»

«Навіщо питати про такі речі? Ти справді вмієш... жартувати ... Сьогодні гарно надворі».

«Погода то гарна, і місяць світить ясно. Але я все одно хочу вас запитати, чи правильно це?»

Він уже не вважав, що це правильно, і, плутаючися, відповів: «Ні...»

«Неправильно? То чому ж, все таки, вони їх їдять?»

«Такого не буває ...»

«Не буває? Зараз їдять людей у селі Вовченята. Крім того, ще й в усіх книжках про це написано яскраво-червоним шрифтом!»

Вираз його обличчя змінився, воно стало мертво-сталевим. Вп’явшись у мене очима, він промовив: «Можливо й буває таке... Зрештою, так було споконвіку».

«Якщо так було споконвіку, то, значить, це правильно?»

«Я з вами не сперечаюсь про ці моральні принципи. Взагалі ви не повинні про це говорити. А коли ви вже заговорили про це, то не маєте рації ...»

Я підскочив, витріщив очі, але чоловіка цього вже не бачив. Усе моє тіло обілляв піт. Він далеко молодший віком за мого старшого брата, але, на диво, був також у тій зграї. Напевно, цьому навчили його першими його батьки, і я побоююсь, що він уже і свого сина навчив. Тому навіть малі діти — і ті дивляться на мене вовчими очима.

IX

Самі прагнуть їсти інших людей і в той же час бояться, що їх з’їдять інші. Всі вони поглядають один на одного з глибокою підозрою, зиркають один на одного з-під лоба...

Якби вони позбулися оцих думок і працювали, ходили, їли, спали спокійно, яким би приємним стало життя! До цього тільки один крок. Але вони усі — батьки й діти, чоловіки й жінки, друзі, вчителі й учні, вороги і навіть цілком незнайомі один одному — всі вони об’єдналися в цю зграю і взаємно себе силоміць переконують, один одного тягнуть і стримують, але до смерти затято не хочуть зробити цього кроку.

X

Удосвіта я пішов шукати свого брата. Він стояв у дворі, під дверима світлиці, і дивився на небо. Я зайшов ззаду, став у дверях і винятково спокійно та лагідно звернувся до нього:

«Старший брате, я маю щось тобі сказати».

«Ну то кажи», — обернувся він зразу до мене й кивнув головою.

«У мене тільки кілька слів, але мені тяжко їх висловити. Брате, мабуть, спочатку всі дикуни трохи займалися людоїдством. Пізніше, тому що їх думки перестали бути однаковими, деякі з них покинули людожерство і намагалися виправитись та стати добрими людьми. І вони стали людьми, справжніми людьми. Однак деякі все ще продовжують жерти людей. Вони подібні до хробаків. Деякі еволюціонували й перетворилися на риб, птахів, мавп і кінець-кінцем — на людей. Інші ж не схотіли виправитися і залишилися ще й досі на щаблі хробаків. Як соромно повинно бути людожерам у порівнянні з нелюдожерами! Я боюсь, що, мабуть, далеко-далеко більше, ніж соромно хробакам, коли порівнюють себе з мавпами... I-Я зварив свого власного сина і віддав його Цзє і Чжоу (* І-Я був кухарем князя Хуаня в царстві Ці, в VII стол. перед н. Хр. Коли князь заявив, що перекуштував уже всі страви на світі, крім ва­ реного немовляти, I-Я одразу зварив йому свого сина. Так кажуть старі історичні книги. Божевільний наплутав, коли говорив про Цзє і Чжоу, тиранів, що правили й жили значно раніше. (Л. У.)), щоб ті його з’їли. Це стара історія. І хто б міг подумати,