Щоденник божевільного - Лу Сінь
Коли я думаю про це, мене морозить з ніг до голови...
Якщо вони жеруть людей, то немає жодної певности, що вони не з’їдять і мене!
Дивіться! І слова тієї жінки — «Вкусила б я тебе», і усмішки мертво-сталевих лиць із вишкіреними іклами, і позавчорашні слова орендаря — це все, цілком ясно, є їхні таємні сиґнали. Я бачу, що в їхніх словах повно отрути, в їхніх посмішках бачу ножі, а їхні (до біса білі!) ікла, що вишикувалися в ряд, — це все знаряддя людожерства...
Хоч, на мою думку, я й не погана людина, проте відтоді, як я розтоптав книгу боргових записів панства Ґу, тяжко сказати, чи це справді так. Вони, здається, мають іншу думку, але я не спроможний її відгадати. Потім вони також і лицеміри! Як тільки розсердяться, одразу назвуть чоловіка поганим і обмовлять його. Я ще пригадую, як старший брат навчав мене писати шкільні твори. Не важно, яким би добрим чоловік не був, якщо я критикував це кількома реченнями, то брат схвально обводив їх колами; якщо ж я виправдував кількома реченнями погану людину, то він казав: «У тебе винятковий талант! Не такий, як в інших!» Як міг я вгадати, що остаточно було в них усіх на думці, тим більше тоді, коли вони збиралися займатись людожерством?
Щоб щось зрозуміти, треба все обміркувати й продумати. У старовину часто їли людей: я це ще пригадую, але дуже туманно. Щоб переконатися, я заглянув до історії, однак у цій історії не було хронології. Натомість на кожній сторінці навскіс і впоперек було написано слова «гуманність, справедливість, істина, чеснота». (*Чотири ідеальні принципи поведінки людини в конфуціянській філософії.) Все одно я не міг заснути, тож до самої півночі я уважно перечитував книжку і аж тоді розглядів, що за кожним словом стояло інше слово, а ціла книжка була списана одним словом — «людожерство» ...
Однак це слово, виступаючи безліч разів із сторінок книжки та з уст орендаря, безконечно вдивлялося в мене дивним поглядом, із сміхом і стогоном.
Я також людина, і вони хочуть зжерти мене!
IV
Уранці я хвилинку посидів мовчки. Чень JIao-y приніс сніданок — миску овочів і пареної риби. Очі у риби були білі, закостенілі, а її роззявлений рот — такий, як у тих людей, що думають про людожерство. З’ївши трохи, я не був певний, чи те слизьке, що я їв, була риба, чи, може, людина. Я все виригав, навіть нутрощі.
Я промовив: «JIao-y, скажи, будь ласка, моєму старшому братові, що я почуваюся дуже пригніченим і хотів би прогулятися в садку». Лао-у вийшов, нічого не відповівши, але незабаром повернувся й відімкнув двері.
Але я й не поворухнувся, спостерігаючи, що вони робитимуть зі мною. Я був певний, що вони мене не випустять. Так і сталося! Ведучи з собою якогось діда, старший брат неквапно підійшов до мене. Дідові очі блищали лихим блиском, і, побоюючись, щоб я цього не помітив, він похнюпився, вдаючи, що дивиться в землю, а сам потайки з-під окулярів позирав на мене.
«Сьогодні ти, здається, почуваєшся непогано», — промовив брат.
«Так», — відповів я.
«Ми запросили тут пана Хе оглянути тебе», — продовжував брат.
«О, гаразд», — сказав я. В дійсності хіба ж я не знав, що цей дід — замаскований кат?! Не інакше як під виглядом того, що мацає мій пульс, він хоче визначити, скільки на мені сала, а за цю послугу його також наділять шматком мого м’яса. Та я не злякався. Хоч я й не людоїд, мої жижки міцніші за їхні! Простягнувши до нього руки з затисненими кулаками, я приглядався, з чого він почне. Старий лис сів, заплющив очі, помацав мого живчика, тупо помовчав, а тоді, відкривши свої чортячі очі, мовив:
«Перестаньте безладно роздумувати, спокійно собі відпочиньте якийсь час і тоді видужаєте».
Перестаньте безладно думати і спокійно відпочиньте! Коли я відпочину й наберуся ваги, то їм мого м’яса, природно, припаде більше... Але що я з цього матиму? І як я можу «видужати»? Ця зграя прагне до людожерства, але, по-чортячому маскуючись, не наважується прямо приступити до діла. Це розсмішило мене справді до смерти. Я не міг стриматися і вибухнув реготом. Мені стало дуже весело. Я знав, що в цьому сміхові було повно відваги й прямоти. Дід і брат зблідли, приборкані моєю відвагою та прямотою.
Але тому, що я мав відвагу, вони ще більше бажали з’їсти мене, щоб і собі придбати краплю цієї відваги. Переступивши поріг і відійшовши недалеко від дверей, дід прошепотів моєму старшому братові: «їжмо негайно!» Брат схвально кивнув головою. Отже, і ти, брате, також з ними! Це відкриття, хоч і здавалося неочікуваним, уже існувало в моїй думці перед цим. Мій брат приєднався до зграї, що хоче мене зжерти!
Мій старший брат — людоїд!
А я — молодший брат людоїда!
Навіть коли мене з’їдять, я залишуся молодшим братом людоїда!...
V
Останніми днями, відступаючи дещо від своїх попередніх думок, я гадав: навіть якщо той дід і не був передягненим катом, а був справжнім лікарем, все одно він залишається людоїдом. У книзі «Медичні коріння й зілля», яку написав основополож ник фармакології Лі Ши-чжень (*відомий фармацевт, справді жив за династії Мінь у 1518-1593 pp.), ясно сказано, що людське м’ясо можна смажити й їсти. І ще цей старий лис може казати, що він його не куштував?!
Щодо мого старшого брата, то я не зводив на нього жодного наклепу. Коли він навчав мене за старовинними книгами, він сам казав, що можна «обмінюватися дітьми і тоді їсти їх». А ще іншого разу, коли ми повели розмову про одного недоброго чоловіка, він сказав, що не тільки треба б його забити, але й треба б «з’їсти його м’ясо та виспатися на його шкірі». Тоді я ще був малим і моє серце калаталося від страху досить довго. Позавчора, коли орендар з села Вовченята прийшов і розповів, як їли серце та печінку забитого, мій брат ні трохи не дивувався, а, навпаки, схвально кивав головою. Очевидно, у своїх думках він такий же
