Спустошення - Любомир Андрійович Дереш

— Вибач. Зазвичай я ціную час інших, — сказав Федір, сідаючи біля Октябрьова. — Сьогодні в мене День народження, тому зранку все було дуже погано. Мав привести себе до тями. Сподіваюся, ти мав чим зайнятися.

— Я не нудьгував, якщо ти про це, — озвався Октябрьов. — У мене завжди з собою є книжка.

— Що читаєш? — запитав він, поспіхом гортаючи свої роздруківки зі сценарієм передачі.

— Зараз Орвелла, «Звіроферма». А до цього — Джойса. А до цього — Кобо Абе.

— О, серйозна література? У твоєму віці це може бути шкідливо.

На камері закліпало червоне вічко. У нього в голові уже почав вибудовуватися план бесіди, уже конструювалася картинка — чорно-білі обличчя, стиль авторських радянських телепередач кінця 80-х.

— Лулу, я почну з провокаційного запитання, тому що твої тексти провокаційні. Їх, напевне, можна було б назвати гостросоціальними, я так думаю. Усі ці звинувачення суспільства, закиди батькам, навіть критика власного покоління. Тебе називають революціонером. Це музика протесту. Скажи, ти віриш, що можеш змінити історію?

Октябрьов дивився в об’єктив. Курив він як підліток: зсутулений, із чубчиком на очах, трохи хворобливий і дуже віктимний. У ньому жила харизма молодої зірки.

— Епохи — це для кабінетів істориків. Я не рефлексую над історією. Я живу тут і тепер. Не вірю, що можу змінити навіть власну історію. Якщо на те пішло, я взагалі проти самої ідеї віри. Я не вірю навіть у себе.

— При цьому дехто з фанатів називають тебе втіленням егоїстичного гена.

— Вони просто перекручують мої слова. Якось я сказав, що вважаю себе посланцем Матерії, з якої виник цей Всесвіт. Та якщо замислитися, то кожен із нас є таким посланцем.

— Молекулярний месія?

— Месія — це щось про Бога. Я нунцій, офіційний представник Матерії. І я намагаюся транслювати її думки, якщо це так можна назвати.

— А музика?

— Музика це вібрація матерії. Це і є її думки. Тому я стараюсь у всьому бачити музику. Проте, зрештою, матерія просто спілкується сама зі собою. Вона — це просто робот, музична шкатулка. Є така тема — «Китайська кімната», ти, мабуть, знаєш. Її придумали ті, що займаються створенням штучного інтелекту. Нам лише здається, що ми щось розуміємо. Такої речі як розуміння — не існує. Це все ілюзія. Ми просто обмінюємося ієрогліфами, які нічого не означають.

— Здається, це те, що я не наважуюся прийняти остаточно, — притуливши кулак до губ, несподівано для себе відповів йому Федір. — Зізнатися собі, що, врешті, справжнього розуміння не існує.

Десь на цьому моменті я почав розуміти, що юнак своєю розмовою в чомусь, можна сказати, завдав поразки решткам моїх укріплень. Адже я вивів свою внутрішню кінницю, своїх слонів і офіцерів, сподіваючись на нищівний фронт і коротку, проте ефектну перемогу. А тепер я сиджу розгуб­лений, і камера фіксує те, як намагаюся привести до ладу почуття. І не тому, що він загнав мене у філософський глухий кут несподіваною думкою, а тому, що я отримав ще одне підтвердження своїм найтяжчим підозрам, про які волів би мовчати.

— Ось бачиш. Тепер ти також можеш бути її євангелістом, — відреагував Лулу.

— У мене, наприклад, саме через ту причину, яку ти озвучив, зараз відбувається тотальне відторгнення культури. Я не можу вже ні читати, ні слухати, ні дивитися фільми. Тотальне знецінення. Все це перетворилося для мене на шлак. Ти не боїшся, що, з такою життєвою позицією, коли розчаруєшся у музиці, більше не матимеш куди ступити? Запитую, тому що я, наприклад, боюся — боюся, що коли відкину культуру, й ступати вже буде нікуди... Залишатиметься лише ступити у вікно...

— Я не боюся, Федоре. Навіть якщо це буде помилкою, вона нічого не означатиме. Ні для кого.

— Що для тебе, в такому разі, означає бути «тру»?

— Не бути слабаком. Коли ти йдеш на страх, на біль, ти стаєш сильнішим.

— А ти? Ти захоплюєшся Ніцше?

— Я вважаю, що йому потрібно було б заснувати свій рок-бенд. Тоді в нього все склалося б інакше. Та я поважаю його за те, що він зайшов так далеко.

— Ти теж зайшов далеко?

— Не знаю. Я намагався йти, але там все однакове, і мені набридло. Ти просто йдеш, і нічого не відбувається. Рівна сіра площина до горизонту, як у комп’ютерній грі. Я не знаю, навіщо йти далі, якщо там нічого немає.

— Дехто вважає, що там можна зустріти любов.

— Не знаю, що краще — зустріти її чи не зустріти.

— Маєш якусь мету в житті? Щось, що змушує тебе рухатися далі?

— З того, що вже прожив, я розумію, що далі буде така ж лажа. Знаєш, я бачу стільки молодих людей — вони чогось хочуть у житті. А я не хочу. Я вже втомився. Я просто живу по приколу, і фанатам це подобається. Цей Всесвіт виник по приколу, і він так само по приколу може зникнути. Коли вони бачать, що комусь по приколу жити, вони теж починають приколюватися, що усе це має сенс. Це просто такий глюк, за яким ми всі часом приколюємося. Проте іноді мене від цього теж починає нудити.

Ми закінчуємо інтерв’ю з відчуттям густої гіркоти і заніміння в роті, як від ризького бальзаму. Я тисну йому руку, і Лулу в цей момент каже:

— З тобою цікаво, Федоре. Наступна кава за мною. Слухай, у мене сьогодні концерт буде...

— Я не люблю натовпу, вибач...

— Як знаєш. Але це буде закритий виступ для своїх. Я був би радий, якби ти прийшов. Нехай це буде мій подарунок тобі на День народження.

— Дякую, я подумаю.

— Я попрошу, щоб твоє ім’я внесли у списки на вході, — пообіцяв Лулу. — До зустрічі, Федоре.

* * *

Отож, Федоре, що доброго ти дізнався за ці роки? Ти подорослішав, давай, поділися тим, що ти знаєш.

Скажімо, ти вже встиг добре зрозуміти, що у цьому світі немає нічого справжнього. Поки ти був підлітком, великі дядьки з набитими гаманцями давали тобі солодкі калачі дорогих іграшок, о́бразів, способів насолоди. Ти міг би розказати про те, що життя, як воно зображене на ґлянцевих сторінках модних журналів, — фейк, такого насправді не буває. Ти міг би заявити, що порно існує лише на моніторі комп’ютера, а за екраном — тільки спітнілі жінки й оператори з хронічним простатитом і міжхребцевими грижами. Ти, врешті,