Біле Ікло - Джек Лондон

– Що, це був один із них?

Білл махнув головою.

– Хай йому чорт! Я не можу уявити собі нічого іншого. Ти й сам бачив, як занепокоїлися собаки.

Виття і скиглення у відповідь прорізали тишу, перетворюючи безмовність у божевілля. Звуки було чути з усіх боків, і собаки, з остраху притискаючись один до одного, так близько підійшли до вогню, що на них почав жевріти смух. Білл підкинув дров у багаття й закурив люльку.

– А мені все-таки здається, що ти трохи того… несповна розуму, – промовив Генрі.

– Генрі… – Він не поспішаючи закурив, перш аніж говорити. – Я думаю про те, наскільки він щасливіший від нас із тобою.

Білл тицьнув великим пальцем у ящик, на якому вони сиділи.

– Коли ми помремо, – докинув він, – це буде щастям, якщо знайдеться вдосталь каміння, щоб наші трупи не перепали собакам.

– Але в нас немає ні друзів, ані грошей, ані багато чого іншого, що було в нього, – заперечив Генрі. – Навряд чи хтось із нас може розраховувати на пишний похорон.

– Не розумію я, Генрі, що могло змусити ось цього чоловіка, що у своїй батьківщині був лордом абощо й ніколи не мав потреби ні в їжі, ні в житлі, – що могло змусити його сунутися в цей Богом забутий край!

– Він міг би дожити до глибокої старості, якби залишився вдома, – погодився Генрі.

Білл відкрив рот, щоб заговорити, але передумав і кинув погляд у темряву, що обступила їх зусібіч. У ній не можна було розрізнити контурів, і тільки можна було помітити пару очей, що блищали, як жаринки. Генрі кивком голови вказав на другу пару очей, потім і на третю. Ці променисті очі оточували стоянку. Часом яка-небудь пара рухалася й зникала, але негайно ж з’являлася знову.

Неспокій серед псів увесь час зростав, і, охоплені страхом, вони раптом скупчилися біля багаття, намагаючись заповзти під ноги людям. У звалищі один із собак упав коло самого вогню й жалібно завив зі страху; у повітрі розвіявся запах обсмаленого смуху. Шум і збентеження змусили коло сяйних очей тривожно зарухатися й навіть відступити, але щойно все заспокоїлося, коло знову зімкнулося.

– Кепська справа, брате, коли немає набоїв.

Білл витрусив трубку й став допомагати товаришеві ладнати постіль із ковдр і хутра на ялинових гілках, які він розклав на снігу ще до вечері. Генрі пробурмотів щось і взявся розшнуровувати мокасини.

– Скільки в тебе залишилося набоїв? – запитав він.

– Три, – пролунала відповідь. – Хотів би я, щоб їх було триста; я б тоді показав їм, чорт забирай.

Білл сердито пригрозив кулаком убік жаристих очей і почав знімати мокасини перед вогнем для просушування.

– Хоч би мороз цей ущух абощо, – вів далі Білл, – от уже два тижні як тримається п’ятдесят градусів нижче нуля. Ех, краще б не затівати цієї подорожі, Генрі. Не подобаються мені щось наші справи. Хай би якомога швидше все скінчилося, щоб сидіти нам коло вогню у форту Мак-Геррі й грати в карти – от чого я хотів би!

Генрі пробубонів щось і поліз під ковдру. Він почав був уже засинати, коли його розбудив голос товариша.

– Скажи, Генрі, той, інший, який прийшов і отримав рибу – чому собаки не кинулися на нього?… От що мене дивує!

– Чого це ти так захвилювався, Білле? – пролунала сонна відповідь. – Раніше з тобою цього не траплялося. Замовкни й дай мені заснути. Мабуть, у твоєму шлунку накопичилося багато кислот – ось ти й нервуєш.

Люди спали, важко дихаючи, загорнувшись єдиною ковдрою. Вогонь багаття згасав, і коло сяйливих очей замикалося все щільніше. Собаки з остраху ближче тулились один до одного, розгнівано гарчали, коли яка-небудь пара очей занадто наближалася. Раптом Білл прокинувся від гучного гавкання. Він обережно виповз із-під ковдри, щоб не перервати сон товариша, і підкинув дров у багаття. Коли вогонь розгорівся, коло жаристих очей трохи розширилося. Погляд Білла випадково впав на собак, що скупчилися. Протерши очі, він глянув уважніше. Потім знову заповз під ковдру.

– Генрі, – покликав він, – агов, Генрі!

Генрі забурчав спросоння:

– Ну, що там іще?

– Нічого особливого, тільки їх знову семеро. Я щойно порахував.

Генрі відповів на цю звістку гучним хропотом.

Уранці він прокинувся першим і збудив Білла. Була вже шоста година, але на світання треба було очікувати не раніше дев’ятої, і Генрі в темряві взявся готувати сніданок. Білл тим часом згортав ковдри й готував нарти.

– Скажи, Генрі, – раптом запитав він, – скільки, ти кажеш, у нас було собак?

– Шість, – відповів Генрі.

– Неправда! – урочисто заявив Білл.

– А що, знову сім?

– Ні, п’ять. Одного немає.

– Прокляття! – оскаженіло викрикнув Генрі й, полишивши приготування їжі, пішов рахувати собак.

– Ти маєш рацію, Білле, Пузир зник.

– І, напевно, він полетів стрілою, якщо вже зважився втекти.

– Не думаю. Вони просто зжерли його. Закладаюся, що він добряче верещав, коли вони встромлювали в нього зуби… прокляті!

– Він завжди був дурним псом, – зауважив Білл.

– Але не настільки, щоб у такий спосіб позбавити себе віку, – заперечив Генрі.

Він зміряв допитливим поглядом собак, що зосталися, оцінюючи кожного з них.

– Упевнений, що ніхто із цих не утнув би такої дурниці.

– Цих і ломакою не прогнати від багаття, – підмітив Білл. – Але я завжди гадав, що Пузир погано закінчить.

І це було всією епітафією над собакою, що загинув у північній пустелі; але інші пси й навіть люди задовольнялися епітафією коротшою.

Розділ ІІ

Вовчиця

Поснідавши й склавши в нарти елементарне табірне спорядження, мандрівники повернулися спиною до приманливого багаття й покрокували вперед, назустріч темряві. Повітря відразу озвалося жалісним виттям, з усіх боків лунали голоси, що перегукувалися між собою в нічних сутінках. Розмова стихла. Близько дев’ятої години почало світати. Опівдні південний край неба набув рожевого кольору, і на ньому чітко виступила лінія обрію, відокремлюючи опуклою ознакою північний край від країн полудневого сонця. Але рожева фарба незабаром зникла. Сіре денне світло трималося до третьої години, потім і воно згасло, поступившись місцем темній полярній ночі, що огорнула своїм покривалом безмовну пустельну землю.

Темрява згущалася; крики праворуч, ліворуч і позаду лунали чимраз виразніше, а іноді чулися так близько, що бентежили виснажених собак, на кілька секунд викликаючи в них паніку.

Після чергового переполоху, коли Білл і Генрі впрягли тварин у посторонки, Білл сказав:

– Добре, якби вони знайшли де-небудь дичину й дали нам спокій.

– Так, вони неабияк дратують, – відгукнувся Генрі.

До наступної зупинки чоловіки не