Оргія - Леся Українка
А думаєш, мені від того легше?
Антей
Якби не легше, ти б сама робила.
Неріса
В людей на те рабині є…
Антей
Нерісо, від тебе трохи дивно сеє чути.
Неріса
Бо я сама рабинею була?
Так що ж, я б і на волі заробляла тим, чим тоді, якби ти допустив.
Як я тепер нікому не потрібна, всім на заваді, мов поріг високий, то з того винен ти!
Антей
Ну, годі, люба…
Неріса
Дозволь мені вступити до театру, то я твою сестру озолочу і буду матері невістка люба, бо, певне, більше зароблю за танці, ніж ти за спів та за науку хисту.
Антей
Нерісо, годі! Се твій жаль говорить,
із сього справді винен я. Прости.
(Цілує її, вона прихиляється до нього з виразом невинно ображеної дитини.)
Моя кохана! Скарбе мій! Не дам, не дам тебе юрбі тій безсоромній!
Не підеш ти на оргії до неї, — вона не тямить, що то є правдива святая оргія, встанова божа!
Неріса
Ти був коли на оргії?
Антей
Давно.
Ще підлітком. Ще як була в Коринфі гетерія співців, таємна, звісно, бо всяке ж товариство є злочин, на римську думку.
Неріса
Що ж? і дуже пишні були в вас оргії?
Антей
Зважай сама.
Збирались ми все по таких господах, як от моя…
Неріса (розчаровано)
Ах, так!..
Антей
У нас в кратерах вода все панувала над вином.
Квітки бували в нас лише в ту пору, коли вони цвіли в садках та в полі, а як верталась в тартар Персефона то забирала нам усі покраси.
Неріса
Хіба ж бувають оргії без квітів?
Антей
У нас бували, ще й які буйні!
Неріса
Але ж вони були таємні, кажеш?
То як же буйних оргій тих не чули знадвору люди?
Антей
Чи ж вони могли знадвору чути, як серця в нас б'ються?
Чи ж сяйво наших поглядів проймало камінні мури та загони щільні?
Неріса
А ваші співи?
Антей
О, вони були потужнії натхненням, а не гуком.
І в стриманім зітханні тихих струн ми вгадувати вміли урагани, що нуртували в грудях у співця.
В нас буйні кучері були, мов тирси, гукали погляди: «Evoe Bacche»! Хоч би сама вода була в кратерах, ми ще б розходились додому п'яні.
О, я хотів, щоб ти хоч раз попала на оргію таку! В святім безумстві ти б у танку зайшлася, як менада!
Неріса
Бувала я на оргіях не раз.
Антей
Але не на таких!
Неріса
Либонь, на кращих.
Антей
Того не може бути.
Неріса
Я не знаю, які були ті ваші, але тії, що я на їх дитиною ходила, були мов сни розкішні.
Антей
Се злочин — на оргії такі дітей водити!
Неріса
Моя матуся мусила.
Антей
Я знаю… Пробач, я мовив нерозумне слово.
Повинен би я тямити, як тяжко рабині-танцівниці серце рвалось, коли вона свою єдину доню, що ледве виросла із немовляток, вела на те позорище.
Неріса
Нічого мені про те матуся не казала.
Я завжди йшла на оргію весела, там ласощів я їла досхочу, та й забавки перепадали часом, бо гості пестили мене…
Антей
Не згадуй!
Аж холодно, як здумаю… Запевне, ті їхні пестощі були масні і кожне слово брудом перейнято!
Неріса
Не знаю, я тоді не розуміла ні слів масних, ні поглядів брудних, але красу я тямила й малою,
і серденько тремтіло від хвали, як струночка під плектроном на лірі.
На примості високім ми обидві були немов веселки — більша й менша на ясній верховині. Покривала, прозорі та барвисті, легким луком перекидалися понад хмаринки злотистих курев запашних. Тоді мені здавалося, що я танцюю на хмароньках небесних, а з землі до мене долітають тільки квіти.
То гості кидали до нас квітки, не тямлячись від захвату палкого…
Антей
А в тих квітках ховався невидимий холодний гад розпусти і зневаги.
Неріса
Кажу ж тобі, що я того не знала!
Антей
Але тепер ти знаєш, чим бувають рабині-танцівниці для римлян,
і тямиш добре, що тебе спіткало б, якби ти серед оргій тих зросла так, як твоя матуся нещаслива, що згинула, мов забавка розбита, у забутті, в недузі та в погорді.
Неріса
Я тямлю, що тобі я винна дяку.
Не бійся, я того не забуваю.
Антей
Нерісо! Чи того ж я потребую?
Неріса
Ні-ні, я не повинна забувати, що ти зробив людиною мене,
«маленьку мавпочку з Танагри».
Антей
Годі!
Я не люблю, як ти таке говориш,
і прозвища того я не терплю, що прикладали ті римляни грубі до еллінської ніжної дитинки.
То заздрили вони, що їх римлянки були важкі й незграбні проти тебе, моєї «вітроногої» Неріси!
Неріса (задумана)
І нащо то мені?..
Антей
Що саме, люба?
Неріса
Отая «вітроногість», як ти кажеш… Вже я ж не танцівниця.
Антей
Як, Нерісо?
Хіба тебе не радує хвала моя і наших друзів скромних, щирих?
Хіба ж то мало — бути в нашій хаті укритим скарбом, але дорогим, таким, що й цезар ліпшого не має?
Неріса
Укритим скарбом… Я скажу по правді, що я щедрішою вдалась від тебе.
І ти ж укритий скарб, а я ж, Антею, тим не радію, що твоєї ліри не чує світ широкий, тільки я та слухачів твоїх мала громадка.
Ні! Якби сила, я б тебе сама поставила на п'єдестал високий, мов постать Аполлона-кітариста!
і хай би світ сповнявся тих пісень, що ти б тоді творив на високості!
Антей
Ти думаєш, либонь, що і натхнення повищати від п'єдесталу може?
Неріса
Авжеж! Я певна того!
Антей
Ти дитина… Але як ти так любиш п'єдестали, то будь утішена, бо наш Федон вже ж вирізьбив на взір твій Терпсіхору і дав їй п'єдестал високий досить.
Неріса
А де ж він тую статую подіне?
Антей
Нам принесе.
Неріса
Тут і лишить?
Антей
Запевне.
Се ж буде дружній дар нам від Федона.
(Пауза).
Ти щось примовкла, наче зажурилась.
Чого, Нерісо?
Неріса
Я собі гадаю, що скільки ще ся хата поховає в собі укритих скарбів, мов гробниця…
Антей
Я не люблю таких речей у тебе.
Неріса
Як буде тут камінна Терпсіхора, то я мовчання перейму від неї.
Антей
Нерісо, ти сьогодні вередлива.
Неріса
Як так, то я піду.
(Встає).
Антей (затримує її, обнявши)
Ні-ні, кохана!
Неріса (визволяючись)
Пусти мене!
Чутно стукання у хвіртку.
Он хтось прийшов до тебе.
Неріса йде в гінекей. Антей одчиняє хвіртку і впускає
