Українська література » Сучасна проза » Паруси над степом - Віктор Семенович Близнюк

Паруси над степом - Віктор Семенович Близнюк

Читаємо онлайн Паруси над степом - Віктор Семенович Близнюк
вона аж світиться радістю, запрошує всіх до вечері.

По вечері Льонька захоплено притих: зараз почнеться…

Труснув смоляним чубом коваль, пробіг пальцями по «гудзиках» старенької гармошки. І чи він, чи то гармошка гаряче видихла: ех! Вдарив хвацько Володька по балалаєчних струнах. Ох, і задуділи баси, ох, і залилася дрібно балалаєчка! Затріпотів молоденький берест, так і дивись — піде навприсядки, піде колесом по місячній доріжці, аж туди, де відлунюється ота задириста пісня «Вийду я на річеньку…»

— Давай, давай, давай! — сипле жаром коваль.

Тітка Катерина, ставна, чорноока, просто горить і, солодко умліваючи, стиха ойкає: «Ой, Карпусь, ой, серце моє»…

А мати, а мати, як вона слухає! Підперла кулачком маленьку голівку і, немов зачарована, не ворухнеться, не поведе бровою; засмагле худеньке личко, чорна коса, здивовані, широко відкриті очі — не мати, а дівча, тихе, соромливе дівча. Русявка Ліда, висока, не по літах серйозна, і то видається старшою поруч із нею.

Арсен Поліщук сидить разом з Грицьком; обоє не грають і не співають, солідно мовчать, по-мужицьки хмурять брови. Вони чекають тої хвилини, коли можна буде погомоніти на важливі теми — про нахабство Гітлера, про нашу армію, про славних папанінців… Та мало хіба про що хочеться поговорити зоряним літнім вечором!

Дядько Карпо, до краю розтягнувши гармошку, завершує «польку» складним блискавичним перебором. Тенькає, завмирає струна балалайки. Коваль відкидає назад змокрілий чуб:

— Ху!.. Наче молотом відмахав. Лідо, твоя черга!

Ліда виносить з хати гітару. Це їй подарунок від коваля.

Раз Карпо Іванович побачив, як Володька навчав Ліду грати на балалайці. Щось у них не клеїлось.

— Не мучся, Лідо! — сказав коваль. — Балалайка — для такого вихора, як Володька. А в тебе характер спокійний, розсудливий, з журбинкою. Тобі ця бренчалка не підходить.

І приніс Ліді гітару.



Дивна річ — семиструнна подруга так припала дівчині до душі, що Ліда відразу, самотужки, навчилася грати. Виступала в школі, в сільському клубі, і табунчанські гітаристи сказали: добре!

Місяць хитрувато виглянув із-за берестків: мовляв, послухаємо, що ви ще утнете; ніч довга, поспішати нам нікуди.

Ліда сиділа поруч з матір’ю. В сріблястому сяйві вона, світлокоса, в біленькому платтячку, скидалася на русалку, що вийшла побавитись на бережку. Легенько торкнулася струн — ніжно й журливо озвалась гітара. Мати примружила очі, ніби щось пригадуючи, зітхнула і повела спокійним роздумливим голосом:

Ой на горі огонь горить…

Це був перший струмочок, тонкий, тремтливий; ось він злився з новим — ширшим, повноводнішим: то підхопила пісню тітка Катерина.

Ой на горі огонь горить, А в долині козак лежить.

Принишкла семиструнна — чи в лад виходить? — і ще печальніше:

Накрив очі муравкою, А рученьки китайкою.

Проста немудра пісня брала за душу, і зримо, ніби це трапилось з тобою, малювала картину:

У голові ворон кряче, А в ніженьках коник скаче. Не стій, коню, наді мною, Не бий землю під собою.

І летить коник табунчанським степом — може, ото він чорніє у місячному сяйві? — летить, щоб виконати останній наказ козацький, і поверта у батьків двір…

Вийде батько, розсідлає, Вийде мати, розпитає.

Низько схиляється над гітарою Ліда, щільніше тулиться до неї худенька матінка, і Льонька прикриває очі рукою: у кого не защемить серце, коли він почує:

Не плач, мати, не журися, Бо вже син твій оженився. Та й взяв собі паняночку — В чистім полі земляночку. Та й взяв собі дівчиноньку — В чистім полі могилоньку…

Ще довго мовчатимуть у дворі, не в змозі відігнати смуток, навіяний піснею. І зорі таємниче мовчатимуть, і місяць замре на місці, розчулено лупатиме очима: ну от, на всю ніч засмутили! Тоді Карпо Іванович рипне гармошкою:

— Ет, носи повішали! Ушквар, Льонько, циганського!

…Якось на вигоні, коло Поліщукової хати, стояли цигани.

Льонька подружив з прудким, чорнявим, як жук, циганчуком Ванькою. Це був не хлопець — вогонь. Міг танцювати годину, дві, а то й три без передишки, аби тільки хтось награвав. Від нього Льонька й навчився карколомних «вибриків».

— Льонько, давай! — починає дядько Карпо дріботливу «Ойру».

Ех, і зашумує Льоньчина кров, коли він сплесне у долоні, вдарить себе по грудях, по колінах, по підошвах, клубком заметляє по землі, перекинеться через голову і задрібоче на носках. Чує хлопець, як задоволено сміються дорослі, як захоплено вигукують: «От бісеня!» — і ладен розбиться в порох.

Мати, утираючи щасливі сльози,

Відгуки про книгу Паруси над степом - Віктор Семенович Близнюк (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: