Паруси над степом - Віктор Семенович Близнюк

Дивиться Льонька на порожню каструлю, де повинна б лежати чищена картопля, тяжко зітхає і каже цілком серйозно:

— Суп і суп — кожного разу! Може, вареники зліпимо? З вишнями…

Брат не ждав від нього ділової пропозиції. Звів на лоба чорні від сажі брови, кліпає здивовано очима.

— Вареники? Хм, непогано… Тільки ж вишень немає.

— Я нарву! В одну мить.

— Е, ні! Дременути, хитрюга, надумав? — скривився Валько.

— Ну що ти? Хочеш, в самій майці піду? Куди ж я без штанів?..

Це заспокоїло брата, і він, знявши з ноги «арештанта» зашморг, відпустив його. Звичайно, в самій майці. Побіг Льонька, весело підстрибуючи, в садок і притьмом — до старої груші. Легко, мов кішка, видряпався аж на верхівку. Глянув довкола — дух перехопило. Ех, яка широчінь, яка краса! До самого небосхилу — незміряний, несходжений степ. А он, мов острівок у морі, виринув із пшениць зелений пагорб, і принишкли на ньому три хатини. Це так звана Хмелівка; першим, ще за царських часів, тут дід Хміль поселився — з того й пішла назва. З Хмелівки, поміж тернових кущів, побігла второваним шляхом машина до села Табунчанського; праворуч ледве примітна в’юнка стежина повела когось на хутір Нерубаївку. Аж ген на обрії сіріють Краснопілки; там Лідина семирічка, там сільрада, де батько головує.

Від їхньої хати до низу — садок, густий, темний, бузиною порослий, хмелем переплетений. Під вербою хлюпоче річечка, за річкою — старе глинище. Давно те місце вабить Льоньку. Кажуть, колись там татари стояли, і ніби й досі лишилися сліди їхніх вогнищ. Якщо покопатися в глинищі, певно, можна старовинну шаблю найти. Нічого, Льонька ще добереться туди!

А далі, а далі!.. Незвичайний, казковий світ відкривається з висоти. Коли дивишся з двору — бовваніє вдалині якась темна цяточка. А то, бач, зовсім не цяточка, а колгоспна лісосмуга; рівною стрілою пронизує вона безкрайній степ. А що, як піти лісосмугою далеко-далеко, аж туди, де нічого не видно?

Грицько Хмельовий — оно, за Поліщуковим двором, його хата біліє, — на тому тижні підмовляв Льоньку:

— Давай у степ втечемо. Викопаємо землянку, настелемо соломи і будемо жити.

Пахне теплим духом земля, повітря бринить від сюркоту коників, таємниче підпадьомкає перепел, а вони, втікачі, лежать під зоряним небом, самі собі серед широкого світу, і мрії хлопчачі — безмежні і вільні, як табунчанські степи…

— О-о-о-нька, Льо-о-ня! — понеслось над селом.

Валько гукає! О, бідна голова, геть забула вона про вареники!

— Іду-у-у! — кричить Льонька і прожогом мчить до найряснішої вишні. Повертається до хати з повним картузом стиглих вишень, з подряпаними руками і твердою думкою: треба тікати. І негайно!

Хлопці вийшли з села надвечір. Степ дихнув у лице гарячим вітром, гірким настоєм ромашки й сухого полину. Крутилася, витанцьовувала на шляху курява і, піднявшись свічкою в небо, бігла, задерши голову, через рівчаки і канави, поки не падала знесилена, в табунчанських садах. Низько над головою кружляли ластівки, і Льоньці здавалось, що їм кортить скубнути Грицька за рудого завихреного чуба.

Грицько — він старший за Льоньку на чотири роки — йде попереду; у нього невигойна звичка — піднімати плечі й горбитися, ніби йому хтось кинув реп’яха за комір. Грицько раз у раз нервово зиркає на Льоньку і підганяє:

— Швидше, швидше!

— Чого — швидше? — огризається малий. — Втекли непомітно, доганяти не будуть.

— А ти що, не бачиш? — і Грицько показав рукою на захід.

Із-за лісосмуги виповзала важка гриваста хмара, схожа на вайлуватого ведмедя. Ось вона, розчепіривши лапу, згребла легеньку хмарину і проковтнула її, а потім потяглася до сонця. Уже й сонце, мов скибка червоного кавуна, зникло в обважнілому синюватому череві. І тоді сталося щось страшне: хмара тріснула навпіл, пронизавши небо вогняними стрілами. Здригнувся степ, злякано припала до землі трава. І з грімкотливим гулом рушила до хлопців темна стіна зливи.

Грицько ухопив Льоньку за рукав, і той скоріше збагнув, ніж почув його наказ: «Назад!» Вони тікали в село щодуху, але злива, ніби жартуючи, наступала на п’яти, зловісно сичала за спиною. І враз по тілу сіконули тугі струмені дощу.

— Ух, як здорово! — засміявся Грицько; мокрий одяг обвис на ньому, чуб прилип до лоба, і він став якимось маленьким і смішним.

Льонька закричав, стрибнув у подзьобану дощем калюжу й заспівав на все горло:

Смеркається. Жовтогарячий килим хлібів буріє, тьмянішає, сірим волокном огортається обрій, і виринає з глибини волохатого неба повний рожевощокий місяць. Тепле синє надвечір’я.

У двір до Поліщуків збираються сусіди. Всім «колгоспом» приходять Шумили — коваль Карпо Іванович, його жінка тітка Катерина і син Володька. З Володькою неодмінно й Грицько Хмельовий. Всі з нетерпінням поглядають на дорогу: де ж це забарився голова сільради? Карпо Іванович, плечистий, прокопчений біля ковальського горна, врешті піднімає палець:

— О, їде! Мої втулки дзвенять.

Хлопчаки біжать зустрічати дядька Арсена. Для них утіха прокататися на бідарці, розпрягти конячину. З усіх боків обліпивши смирного коня Граніта, гуртом тягнуть його до річки, на водопій. А коли повертаються з берега, вже стоїть під берестками стіл, вже мати й тітка Катерина розставляють миски. Димить печена картопля, смачно пахнуть солоні огірки, так і просяться в рот вареники з сиром.

Мати наче й не стомилася за день,