Звіяні вітром. Кн. 2 - Маргарет Мітчелл
— Я маю діамантові сережки того янкі. Ми можемо їх продати.
— Міс Скарлет, але хто в тутешніх околицях такий грошовитий, щоб купувати сережки? У людей нема грошей на шматок м’яса, не те щоб на якісь цяцьки! Ось у вас є десятка золотом, а у більшості ваших сусідів, можу закластися, і того немає.
Вони знов замовкли, і Скарлет відчула себе так, немов б’ється головою об мур. Скільки вже за цей рік тих мурів виросло, що вона мусила товкти об них головою!
— То що ж ми робитимем, міс Скарлет?
— Не знаю,— відповіла вона тупо, наче їй до цього було байдужісінько. Нема у неї сили, щоб і цей ще мур пробивати: така втома пойняла її тіло, аж кістки занили. Навіщо тяжко гибіти, і боротись, і надриватись? Коли за кожним поворотом на тебе чигає поразка, та ще й шкіриться в’їдливо?
— Не знаю,— повторила вона.— Але не кажи нічого татові. Це може його розхвилювати.
— Ні, не казатиму.
— А кому-небудь ти вже казав?
— Ні, я зразу до вас прийшов.
Справді, подумалось їй, з поганими новинами кожен найперше звертається до неї,— вона вже втомилася від цього.
— А де містер Вілкс? Може, він щось порадить?
Вілл перевів на неї погідний погляд, і вона побачила — як і того дня, коли Ешлі повернувся з війни,— що Вілл про все здогадується.
— Він у садку витісує стовбурці на огорожу. Я чув сокиру, коли припинав коня. Але ж у нього не більше грошей, як у нас.
— То й що? Хіба я не можу поговорити з ним, коли мені треба? — відказала вона різкувато, підводячись і поштовхом ноги відкидаючи ковдряну шматину.
Вілл не образився, а й далі потирав собі руки перед вогнем.
— Тільки накиньте шаль, міс Скарлет. Надворі вогкувато.
Але вона пішла, як була: по шаль довелося б підніматися нагору, а її брала нетерплячка швидше викласти перед Ешлі свої клопоти.
Хоч би застати його самого! Відколи він повернувся, вона ще ні разу не перекинулася з ним слівцем наодинці. Завжди хтось із рідні був коло нього, завжди Мелані поруч, раз у раз доторкається до його рукава, аби впевнитись, що він справді тут. Помічаючи ці жести щасливої власниці, Скарлет незмінно проймалася ревнивою неприязню, яка пригасла була за ті місяці, коли вона думала, що Ешлі, може, вже неживий. Тепер вона твердо вирішила, що побачить його на самоті. Цього разу вже ніхто не завадить їй поговорити з ним сам-на-сам.
*
Вона йшла через садок по вогкій траві під голим гіллям дерев, і ноги в неї промокли. Їй чутно було поцюкування сокири, як Ешлі розколював навпіл стовбурці дерев, притягнені з болота. Нелегка це була й забарна робота — відновити огорожу, яку так безжально спалили янкі. Та й узагалі, за що не візьмись — усе нелегко дається, подумала втомлено Скарлет, і це все оприкріло їй, і осточортіло, і виснажило до краю. Якби Ешлі був її чоловіком, а не Мелані, ото приємно було б до нього підійти, схилити голову йому на груди, виплакатись і скинути на його плечі всі клопоти — нехай би сам і давав їм раду.
Вона обійшла кілька гранатових дерев, голе віття яких тріпотіло на холодному вітрі, і побачила Ешлі, що стояв, спираючись на сокиру й витираючи тильним боком долоні спітніле чоло. На ньому були старі сірі штани й одна з тих плісованих Джералдових сорочок, що їх батько у кращі часи одягав тільки в дні судових сесій чи на пікніки, закоротка для її теперішнього власника. Сурдут свій Ешлі почепив на сучок, бо працювати в ньому було гаряче, і коли Скарлет підходила, саме відпочивав.
Побачивши Ешлі у лахманах, як він стоїть і спирається на сокиру, вона відчула, що у грудях її здіймається хвиля любові до нього й злості на лиху долю. Прикро було дивитись на завжди так бездоганно вичепуреного Ешлі за тяжкою роботою, в цих недоносках. Ані руки його не були пристосовані до фізичної праці, ані тіло до простацької одежі: йому годилося б мати на собі тонку білизну й добірне сукно. Бог призначив йому мешкати у великому будинку, розмовляти з приємними людьми, грати на роялі, писати прегарні й незрозумілі вірші.
Вона могла примиритися з тим, що на її власній дитині фартушок з мішковини, що її сестри у вицвілих ситцевих сукнях, могла стерпіти, що Вілл працює тяжче за негра на плантації, але щоб Ешлі до такого дійшов — це просто в голові не вкладалося. Він був занадто витончений для цього всього і занадто дорогий її серцеві. Вона радше б сама розколювала стовбурці, ніж мала дивитись, як це робить Ешлі.
— Кажуть, Ейбі Лінкольн саме з цього починав кар’єру — тесав дерево на огорожу,— озвався він, коли Скарлет підійшла ближче — Тож можна уявити, яких висот я сягну!
Вона спохмурніла. Завжди у нього жарти знаходяться на ці їхні знегоди. Як на неї, це були страшенно серйозні речі, і часом дотепи Ешлі виводили її з рівноваги.
Скарлет без усяких манівців виклала йому Віллову новину,— сухо, у двох словах, відчуваючи полегкість уже від того, що має перед ким звіритись. Він, безперечно, знайде якийсь вихід. Коли вона скінчила, Ешлі не озвався, а тільки, побачивши, що вона тремтить від холоду, зняв з сучка свій сурдут і накинув їй на плечі.
— Ну то як,— докинула вона після паузи,— чи тобі не здається, що ми мусимо якось роздобутися на гроші?
— Роздобутися — це ясно, але де?
— Оце ж я й питаю,— ледь роздратовано мовила Скарлет. Відчуття полегкості, що поділилася з кимось своїм клопотом, зникло. Навіть коли він не знає, як допомогти, то чом бодай словом не втішить, ну, хоча б так: «Ой, як мені тебе шкода!»
Він усміхнувся.
— За всі ці місяці, відколи я сюди вернувся, я тільки про одну людину чув, що у неї є гроші: це Рет Батлер,— сказав він.
Тиждень тому Мелані одержала листа від тітоньки Туп — вона писала, що Рет знову з’явився в Атланті й роз’їжджає в колясці, запряженій
