Звіяні вітром. Кн. 2 - Маргарет Мітчелл
Вона причинила двері й сперлася на них, уся пройнята страхом. Ще дужчим страхом, ніж того дня, коли в їхній дім прийшли Шерманові солдати. Того дня щонайбільше вона могла боятися, щоб не спалили Тару в неї на очах. Але тепер було гірше: ці мерзенні людці можуть оселитись в її домі й ще хвалитимуться таким же мерзенним своїм приятелям, як вони викурили звідси гордовитих О’Гар. Та ще й негрів, чого доброго, приводитимуть сюди обідати й ночувати. Вілл казав їй, що Джонас скрізь похваляється, як він трактує негрів за рівних собі — їсть з ними, буває в них дома, возить їх у колясці, розгулює з ними попідруч.
На саму думку, що Тара може зазнати цієї наруги, серце у Скарлет так сильно заколотилось, аж їй забило дух. Вона силкувалася зібратися з думками, знайти якусь раду, але тільки-но починала зосереджуватись, як щоразу новий порив люті й страху збивав її з плигу. Але ж мусить бути якась рада, мусить знайтися хтось, у кого можна було б позичити гроші! Немислимо, щоб в усіх до одного гроші як вітром звіяло. У когось таки є гроші. І раптом їй пригадалися слова, які з усмішкою промовив Ешлі: «Тільки в одної людини є гроші... це Рет Батлер».
Рет Батлер! Скарлет хутко ввійшла до вітальні й причинила за собою двері. Її огорнув напівморок, бо штори там були опущені, та й надворі стояли зимові сутінки. Нікому не спаде на думку шукати її у вітальні, тож вона матиме змогу спокійно все обміркувати. Це ж так просто було згадати про Батлера, що дивно, як вона зразу про нього не подумала.
«Я дістану грошей у Батлера. Продам йому свої діамантові сережки. Або на час віддам їх у заставу».
На часину вона відчула таку полегкість, що аж голова пішла обертом. Вона сплатить податок, а Джонас Вілкерсон з’їсть облизня. Проте слідом за цими втішливими думками спливла на пам’ять безжальна дійсність.
«Але ж податок треба платити не тільки цього року. А й наступного, й так далі до кінця віку. Якщо я цим разом сплачу, мені на другий рік ще підвищать податок, а далі ще, поки не викурять. Якщо я зберу добрий урожай бавовни, мене так оподаткують, що нічого не залишиться, або просто конфіскують усе, скажуть — ця бавовна належить Конфедерації. Янкі й ті поганці, що злигалися з ними, можуть зробити зі мною все, що схочуть. Усе життя я тремтітиму зі страху, що так чи інак, а вони мене обдеруть до цурки. Усе життя я потерпатиму за кожний гріш, надриватимусь, як каторжна, а наслідок буде один: моя праця йтиме намарно, вони загрібатимуть усю мою бавовну... Позичити триста доларів на податок — це тільки тимчасовий порятунок. Мені треба якось вирятуватись із цієї пастки, назавжди вирятуватись... щоб я не прокидалася серед ночі з думкою, що станеться зі мною завтра, і через місяць, і через рік».
Мозок її працював розмірено, як годинник. Логічно міркуючи, відкинувши всякі емоції, вона прийшла до певної думки. В уяві Скарлет постав Рет, його сліпучо білі зуби на смуглявому обличчі, втуплені в неї чорні очі, в яких була й насмішка, і пестливість. Вона пригадала задушливий вечір в Атланті наприкінці облоги — Рет сидів у будинку тітоньки Туп на веранді, майже невидний у літній пітьмі, і його гаряча рука лежала в неї на плечах, коли він казав: «Жодної жінки я так не жадав, як вас, і на жодну я так довго не чекав, як на вас».
«Вийду за нього заміж,— розважила вона.— Тоді вже назавжди збудуся клопотів з грішми».
О, благословенна думка, солодша від надії на райські кущі,— ніколи більше не турбуватися про гроші, знати, що Тарі відтепер ніщо не загрожує, що рідня її має що їсти і в чому ходити, що їй ніколи вже не доведеться битися головою об мур!
Вона відчула себе старою-старезною. Події цього дня вичерпали всі її почуття: спершу разюча новина про податок, тоді сцена з Ешлі й нарешті спалах ненависті до Джонаса Вілкерсона. Тож ні на які емоції вона вже не була спроможна. Якби не притупилася так цілковито її здатність відчувати, щось у ній вчинило б опір тому планові, що вона намислила, бо ж Рет був їй ненависний дужче, ніж будь-хто на світі. Але всі відчування її завмерли. Вона могла тільки думати, і то лише в цілком практичному напрямку.
«Тієї ночі, коли він покинув нас серед дороги, я наговорила йому всіляких образ, але я змушу його забути про це,— зневажливо думала вона, впевнена у владі своїх чарів над чоловіками.— Корона мені не спаде, як я прикинуся простачкою. Нехай він подумає, ніби я завжди його кохала, а тієї ночі просто розгубилась і злякалася. Ці чоловіки такі зарозумілі — вони в будь-що повірять, коли їм підлестити... Тільки треба, щоб він ні в якому разі не здогадався про нашу скруту, поки я його не загнуздаю. Він нізащо не повинен цього знати! Бо якби він запідозрив, які злидні нас обсіли, то збагнув би, що мені потрібні його гроші, а не він сам. Хоча, власне, йому й нема як це дізнатись, адже навіть тітонька Туп не знає усієї правди. А коли я одружуся з ним, він уже муситиме допомогти моїм кревним. Не допустить же він, щоб рідня його дружини голодувала».
Його дружини. Місіс Рет Батлер. Глибоко в ній збурилась відраза під шаром холодних думок, але за хвильку й уляглася. Вона згадала власну розгубленість і бредливість в її короткий медовий місяць із Чарлзом, його шамотливі руки в неї на тілі, його незграбність, незрозуміле його збудження і як наслідок усього того — Вейд Гемптон.
«Не думатиму про це зараз. Буду сушити цим голову після одруження...»
Після одруження. Знов озвалася пам’ять. По спині пробіг холодок. Згадався знов той вечір на тітоньчиній веранді, її запитання до Рета, чи його слова слід розуміти так, що це він пропонує їй руку, згадалось, як гидко він засміявся й відказав:
