Українська література » Сучасна проза » Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах

Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах

Читаємо онлайн Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах
ця тумання стіна — остання» перепона? Невже Велика земля от-от з'єднається із ними і огорне своїми дужими крильми замучений край, проллється живою водою над попелищами, приголубить материнською рукою своїх дітей?

Вірив Дмитро і вірити боявся, стримуючи серце і думи. бо вони раз од разу починали забігати вперед, так неждано освітлюючи якусь милу картину, що починало щеміти в очах од фізичного наближення усього, про що думалось і мріялось. І аж до самих ніг котився холод, коли врізалась несподівана думка: а що коли щось трапиться на порозі щастя?.. Дурниця. Не трапиться. Злісно відкидав її, і розум починав працювати тверезіше, входячи у звужене коло своїх обов'язків.

Пролунали перші постріли партизанської артилерії, і вогники розривів, неначе багряні гнізда, вирізьблялись аж за обрієм, де була ріка.

Тисячне «ура!» грозою сколихнуло податливі набряклі луги. Задудоніли кулемети, глухо у вогкому надбережжі затріщали автомати, рушниці.

В страшному, неспинному пориві вривалися партизани в траншеї, доти, і темінь наповнялася синюватим мигтінням пострілів, і намистами трасуючих куль, одчайдушною метушнею боротьби, передсмертними криками і хрипом. Запахло димом, прісною кров'ю і солодкуватим підіпрілим плавом.

Рукопашний бій то вибухав із новою силою в якійсь міцно укріпленій складці берега, то завмирав, придушений багнетом і кулею. Уже надходив ранок, і поблідли гнізда розривів, коли, кидаючи зброю, шинелі, усе добро, метнулись рештки очманілого ворога бігти в сіре бездоріжжя, попадаючи під кулі та на багнети резервних взводів.

Підмиваючи хвилею ворожі трупи, тихо і спокійно хлюпав біля схвильованих од напруги і радості бійців зеленуватий Буг…

І тоді на лівому березі загуділи, заспівали невидимі мотори. Згодом у неясному світанку окреслились обриси танків.

— Наші танки гудуть! Наші! Наші! — радісно вигукнув Пантелій Жолудь.

Глянув на свого улюбленця Дмитро, і здивовання з острахом мінились в його очах: Пантелій був без кожушка і босий.

— Ти що собі думаєш? Що наробив?! — напав на нього.

— Така біда трапилась, товаришу командире, — винувато наблизився до нього Жолудь. — Скоріше хотілося до траншей добігти, от і кинув кожушок. А потім правий чобіт розвалився. Скинув його… не побіжиш же в одному… А тепер і сам не знаю, як такому наших братів зустрічати.

Дмитро, обводячи очима партизанів, побачив, що чи не половина з них лишилась без кожушків і піджаків, а ті, що мали повстяники, теж були босими.

Підкликав до себе Гаценка:

— Начальнику, де хочеш, з-під землі викопай, з коліна виколупай, в селі дістань, а хлопців одягни. Така радість, а вони можуть… Поганяй!

— Слухаю, товаришу командире!

Танки наблизилися до самої води, і Пантелій Жолудь кинувсь на човні перепливати Буг. Через кілька хвилин з того берега почувся його міцний схвильований голос:

— Хлопці! Цілую наших танкістів! Червоним танкістам слава!

І на мить настала така тиша, що здалося — не хвиля ударила в берег, а розірвався снаряд. А потім сколихнулася жива партизанська хвиля. Полетіли угору шапки, пролунали постріли, зі сльозами на очах бігли партизани до річки, входили у воду, щоб краще побачити героїв-визволителів.

І раптом ахнули всі: із щільно прикритими люками, розколихуючись, неначе велетенські човни, машини на повнім ходу кинулись в ріку. Роздалися, закипіли сірозелені хвилі, і танки, то зникаючи, то знову з'являючись з води, все ближче і ближче підпливали до партизанів.

Ось уже над шумовинням в обведених кругах засіяли червоні зорі, на броні закрасувалися хвилюючі слова: «За Батьківщину!», «За Сталіна!».

На березі, стікаючи струмками, машини зупинились, і з люків виглянули усміхнені, засмаглі хлопці в шоломах, молоді, здорові, сіяючи оповитими славою і подвигами орденами та медалями.

Кинувсь Дмитро до танкіста і, вже стискаючи його в обіймах, неначе крізь сон, почув від Бугу на диво знайомий голос:

— Зустрічаються, значить, з партизанами наші. І я не проти чмокнутись із ким, потримати, значить, якогось землячка у обіймах.

Проясненими очима глянув Дмитро на ріку. На човнах наближались до берега піхотинці. І він безпомилково пізнав у невисокій кремезній постаті з командирськими погонами свого товариша.

— Варивоне! Чи не ти спішиш свого земляка обняти?!

Попрощався із танкістами.

— Дмитре! Брате!.. А щоб тебе чорти вхопили! — Варивон для чогось махнув рукою, прямо вскочив у воду і, обганяючи човен, кинувся вперед.

На березі рідної ріки обнялися друзі, засміялись, зітхнули, просльозились і знову засміялись.

— Топаєш, значить, Дмитре, по білому світу?

— Топаю, товаришу лейтенанте. Нічого не зробиш — така наша доля: фашиста бити, а самим жити.

— Це ти добре сказав. Ну й молодчина ж ти, Дмитре! Міцний, як броня! Орденами сіяєш. Певне, добре партизанив?

— Та ніби нічого.

— Тільки посивів трохи, — ударив рукою по плечу і раптом споважнів, в голосі почулась тривога і хвилювання:

— Не знаєш, домашні мої живі? Василина, діти?..

— Живі, Варивоне. У моєму загоні знаходяться. Забіжиш, може, до них. Це тридцять кілометрів звідси.

— Ні, зараз нема часу. Я в першому ешелоні. Треба ворога добивати. Передаси їм мій низький гвардійський уклін. Поцілуєш за мене. Скажеш одно: «Даремно солдатського хліба Варивон не їв. Фашиста добре бив. Недарма зовуть мене офіцером прориву. Ще скажеш, — усміхнувся, — заробив два ордени і неодмінно думаю повернутися додому…» Може пізніше й заскочу на деньків пару…

— Наших людей не доводилося стрічати? З села?

— Ні. В газеті читав про Свирида Яковлевича Мірошниченка. Великі діла робив чоловік! Був комісаром відомого партизанського з'єднання. Аж у Брянщині довелося воювати, Герой Радянського Союзу.

— Оце радість! Певне, скоро і до нас Свирид Яковлевич приїде, — зрадів Дмитро.

— Напевне. І про Леоніда Сергієнка трохи знаю. Статтю про нього читав. Обранець Москви!

— Бойовий хлопець.

І зав'язалась та переривчаста розмова, коли розумієш один одного з півслова, хочеш довідатись про все, перескакуючи з п'ятого на десяте, почуваючи не тільки насолоду, радість зустрічі, а й значущу певність свого чесного, недаремно прожитого життя, що опромінює душу, як сонце опромінює глибокі ріки.

XLІІ

Квітневого ранку паром перевіз їхню машину на Другий берег Бугу. Тихо співала під просмоленою обшивкою вода; зелена спінена хвиля з шипінням розсипалась на піску, глухо билась у зведені і переплетені корінням виступи, що вже просвічувалися першими прозорими вогниками трав. Тут колись Дмитро весною тисяча дев'ятсот сорок другого року уперше почув плач полонянок. Розгромив, розігнав карателів, і знову розійшлися дівчата по зчорнілих од горя селах, а дехто — до загону пішов. А он на пагорбах поміж деревами забіліли хати. В цьому селі його партизани знищили каральну групу СД. Дмитро, охопивши рукою Андрія, за звичкою стримував усмішку.

По небу паслися пухнасті отари, їхні хвилясті окрайці були налиті сяйвом, рельєфно виділялися на голубих прогалинах. Зеленою притьмареною смугою віддалявся

Відгуки про книгу Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: