Українська література » Сучасна проза » Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах

Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах

Читаємо онлайн Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах
сподіванками, хоча уже давно зрозумів: його зв'язує із цим світом тільки великий страх, що жене із насидженого гнізда, і награбоване добро, що розмістилося на підводах, лягло на грудях і животі, одночасно холодячи і гріючи все по-старечому лякливе тіло. Еге ж, від одного дотику до золотих містків, що були заховані під його одежею, ставало трохи легше, немовби вони були тими човнами, що перевезуть до такого берега, де не досягне його тривога, острах і кара.

Ліси залили шлях таким туманом, що навіть не можна було розібрати масті коней. Позаду загурчала машина, плавно під'їхала і зупинилась біля заднього воза.

— Пане обер-лейтенант! — радісно подався назустріч Альфредові Шенкелю. І раптом знітився: яке похмуре і зосереджене обличчя у німця, яким холодом віють його очі!

— Век! — офіцер різким помахом руки наказав йому зійти з дороги.

— Як век? — подивився в невблаганні очі.

— Додому повертайся, — загрозливо ступив крок наперед, і Варчук, обливаючись потом, раптом зрозумів усе, але, роблячи вигляд, що слухається фашиста, через силу улесливо посміхнувся.

— Добре, пане обер-лейтенант. Повертаю назад, — і, до болю вхопившися обома руками за повід підручного коня, почав повертати воза.

Офіцер ліктем відштовхнув його і направив коні, як вони і йшли.

— Не пущу! — голосно крикнув Сафрон, заточуючись, але не випускаючи повода з рук. — Не пущу! — іще голосніше закричав. І вже не тільки острах, а й рішучість була в його надломленому голосі, та хвилинна рішучість, що й боягуза робить сміливим. Він не міг втратити свого добра: без нього залишився б на самоті тільки з одним страхом, а з таким єдиним супутником довго не проживеш. І це теж розумів Сафрон.

Шенкель ударив його в груди, а потім ногою копнув по стегну. Відступивши назад, Варчук у дикій рішучості сунув руку до кишені, де лежав парабелум. Але офіцер випередив його. Перед Сафроном у страшній і холодній круговерті майнуло перекошене злобою обличчя обер-лейтенанта, шматок воза, навантаженого скарбами, і кінська, здиблена вгору голова. Знову душа боягуза скувала всі його рухи, і рука не підняла зброї.

І, уже мертвий від розриву серця, він дістає щедрий свинцевий подарунок — всю обойму свого браунінга вгатив фашист, вибиваючи злість і острах із неживого тіла. Одначе не вибив — вони потворною маскою скривили старе пожмаковане обличчя, брудними сльозами налили рідкі і спорожнені очі…

XLІ

Незабутні березневі ночі тисяча дев'ятсот сорок четвертого року. Мокрий сніг, дощі і тумани, тумани. Відступає ворог. Ворог відступає.

Вивозить награбоване добро, грунтовими дорогами жене людей і худобу, устеляє трупом заплакану землю. Запалали побузькі села, огріваючи холодне сіре небо, вистеляючи теплим попелом розбухлий чорнозем.

Димом, і кров'ю, і полум'ям, і урожаєм пахла земля.

Дмитро, вдихаючи гіркуватий і прісноп'яний дух безмежних ланів, настоєних вогким полином, щоночі водив у бої своїх партизанів. Одного світанку, повертаючись у ліси, він раптом зупинився серед поля, радісно застиг, а потім скинув шапку і притис до грудей.

— Дмитре Тимофійовичу, що з тобою? — підійшов Тур.

— Чуєш, брате? Далечінь заговорила. Орли у рідні краї летять, — охопив дужою рукою вузькі плечі комісара, і той скам'янів біля командира, потім витягнувся, ступив крок уперед і знову, немов не довіряючи собі, завмер на місці. Заволожились обідки його очей, і коли він глянув на Дмитра, із здивованням помітив, що очі командира просвітились сльозами.

— Наші наближаються, Дмитре Тимофійовичу! Наші наближаються! — обняв свого старшого друга.

— Наші! — нахилився до комісара, тричі поцілувалися і знову застигли серед поля.

Весняними ярими громами озивалася далина.

Ось воно, довгождане, владно постукало у брами подільського привілля. І вірилось і не вірилось. І прислухались партизани до першого грому, боячись дихнути, слово промовити.

— Товариші партизани! В честь славетної Червоної Армії трикратний салют! — . радісно скомандував Тур.

Постріли змішалися із дзвінким «ура». Чубаті голови припадали до голів, в могутніх партизанських обіймах тріщали кості.

— Пантелію, хоч не задуши, бо мені ще своїх побачити хочеться, — виривався з ведмежих обіймів Микола Остапець.

Дмитро після хвилинного забуття відшукав очима Андрія і підійшов до нього. Глибокі темні очі хлопця сяяли таким захопленням, яке буває тільки у дітей і закоханих юнаків. Не спускаючи погляду з сина, Дмитро сьогодні по-новому пережив батьківське почуття любові. Він побачив у цьому стрункому підліткові не тільки свою дитину, свою кров, а й свого товариша, захисника рідної землі, землі, що уже прокидається, чуючи справжню весну.

І вперше за весь цей час йому захотілося взяти сина на руки, почути біля своїх грудей, понести, як колись ніс його у негоду. І, певне, син тією підсвідомою течією, яка завжди наперед розкриває почуття рідних по одному блискові очей, рухові обличчя, недосказаному слову, зрозумів свого батька, підійшов до нього, простягаючи невеликі червоні руки. І Дмитрові здалося, що то не синові руки він бере у свої, а охоплює саме щастя, щоб ніколи-ніколи не випустити його.

— Із святом вас, тату.

— Із святом, сину…

І пішли поруч до почорнілого лісу, торкаючись плечем плеча, охоплені мовчазною радістю і любов'ю до всього дивного світу, до тієї чистої таємниці, що твориться навколо, наближається до них.

— Тату, подивіться сюди, — трохи відійшов од дороги Андрій і показав пальцем на маленьку прогалинку, прикриту тонкою ковдрою зернистого вогкого снігу. Посередині прогалинки, навколо почорнілого пня, кружатком пробилася земля, і па ній закрасувалися перші, іще з заплющеними очима, проліски, підходячи до самої лінії снігу.

— Життя починається, — тихо промовив Дмитро, і ці слова легко і велично перенесли його у рідні простори, що захлюпотіли під іскристим півднем пшеницями, і дівочими піснями, і солодкою тугою, од якої серце не завмирає, а збирається ширше охопити життя.

Опівдні Дмитра і Тура викликали у штаб партизанського з'єднання.

— Ось вони, герої наші, — привітав їх Кошовий. — Вирушати на з'єднання з Червоною Армією готові?

— Завжди готові, Іване Васильовичу!

— Радянські війська підходять до лівого берега Бугу. Фашисти закріплюються на правому. Нам треба скинути їх у воду, дати дорогу нашим танкістам і піхоті.

* * *

Палала, двигтіла і гриміла страшними громами березнева ніч. І коли ущухли на лівому березі гармати, на правому, вздовж хвилястої лінії Бугу знялися угору червоні ракети.

Дзвінкий холодок і напруга пробігли по тілу, коли Дмитро підняв в атаку свій загін. Заборсалась, задвигтіла навколо темрява, неначеб зводила і перекочувала густі м'язисті вітри. Охкало і зітхало під ногами п'янке бездоріжжя, чорне і крупчасте, немов розбухла гречана каша. Парувала земля, парували луги, і лінія Бугу вгадувалася по хвилястій непохитній смузі туману, по блідих сполохах ворожого вогню, по гуркоту розривів.

Вірилось і не вірилось! Невже

Відгуки про книгу Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: