Українська мала проза XX століття - Олександр Петрович Довженко

Лука Ількович покрадьки пішов по колу, накульгуючи на ліву поранену ногу, а праву викидаючи перед себе рівно, як лелека, — очі примружені, короткі сиві вуса настовбурчені, бо підпирав верхню губу нижньою, вдаючи коверзуху-бариню. А Мишко-бубніст, ніби кепкуючи з тої великої пані, скривив набік великий рот і вимовляв у такт музиці:

Е-е-е ба-ри-ня ла-са, ла-са

До лю-бо-ві у-да-ла-ся,

Ба-ри-ня-цяць-ка,

Ба-ри-ня-киць-ка!..

«Іх, іх, і-хи-хи-х» — залилися сміхом мідні брязкала на бубні і враз умовкли.

Що не вечір, то й новий! —

зареготав бубон, —

Що не вечір, то й другий!

І враз мелодія закружляла, мов вихор.

Бариня — кицька!

Бариня — ласка!

— А давай-давай-давай! — не своїм голосом заволав Мишко, червоніючи й витріщаючи очі. — Гоп-ца! Га-ца-ца!..

Лука Ількович і собі щось вигукував, молов ногами куряву, вимахував руками, як вітряк раменами на доброму вітрі, вигинав тіло сюди й туди, так і сяк, і здавалося — не танцює він, а перекида ходить… Тоді цоб — став як укопаний, і всі, навіть ті, хто бачив старого в танку не раз і не два, подумали: все, заморився, кінець. А Лука Ількович, виждавши потрібний такт, пустився раптом знову, з таким завзяттям б’ючи себе долонями по литках, по стегнах, по грудях, по шиї й підошвах, що вже й музики не чути — тільки виляски. («Після кожної «барині», — хвалився не раз Лука Ількович дядькам, — у мене все тіло в синцях, і долоні, й пальці — чарки не вдержиш. Птьху!»)

— Ну, дають! — хапаючись за чуприну, вигукував крізь сміх «корінний донбасівець» і штовхав молодого під бік. Той теж сміявся — не скупо вже й не зверхньо, а щиро, по-людськи — і виявилося, що сміх у нього тихий, м’який, як у захопленого хлопчака, а зуби рівні та білі. Він обіймав Катрю за стан, чув під пальцями її гостренький твердий живіт, і приємна хвиля батьківської радості огортала його.

— Вип’єм, Катюша? Вдвох… — сказав тихо.

Вона здогадалася, за кого, опустила очі й знову звела їх на нього — глибокі, прекрасні, закохані до нестями, — і кивнула:

— Я тріньки, бо мені вже не можна, а ти всю.

Їй хотілося обняти зараз і дядька Луку, і музик, і всіх гостей за те, що її коханий став знову такий лагідний і добрий, як у перші дні їхнього знайомства…

— Молодця! — загукали весільчани, коли музика змовкла і Лука Ількович, заточуючись від утоми, рушив був до столу. — Гойдать танцюриста!

— Гойдайте, — погодився Лука Ількович, — тільки дивіться не впустіть, бо як і другу ногу скалічу, тоді квит «бариням»…

Дужі хлопці-трактористи кілька разів підкинули дядька вище стріхи, під загальний регіт хуторян однесли до столу й налили повну склянку — як премію. Музики теж обсіли свої дві табуретки з холодцем та горілкою. А за крайніми столами, де сиділи чоловіки, було чути скрадливий голос відомого на всю сільраду брехуна Самійла Шкурпели:

— Паньмаш, чорт, забігаю я, значить, у Берлін і питаю: де тут Гітляр? Дивлюсь, треться один у гурті серед німчуків, вуса отако стовпчиком, чубчик набік і з білим хлажком у руках… А сам у цивільному. Бачу: бочком, бочком — за спини ховається. Генде гох! — кажу… — Попався, гад? — І автомат йому в груди наставив. — Ком за мною, кажу…

— Ну й брехло ти, Самійле. Гітлер же спалився!

— Підожди, підожди, — обидився Самійло, — ти зразу дослухай, тоді обзивай… О, приводжу я його до штабу, а там таких, як він, ціла черга стоїть, душ триста. Двійники, паньмаш!..

— Так ти сам забіг у Берлін чи з військами?

— З військами, в самому авангарді був.

— А я як служив у кавалерії, — вже ледь володаючи язиком після «преміальної», мовив Лука Ількович, — то шабля в мене була довга і на коліщатку…

— Да-а, — озвався молодший Самійлів брат Симін, — як служив я в Карелії, то командир полка викликає мене та й каже: «Бери, сержант Шкурпела, сімдесят тягачів, сам во главу колони і паняй у тундру за лісом, бо нічим солдатам баню топить»…

— …Думаєш, чого отой опішнянський Кольчак так багато зайців торік набив і всіх з лівого дула? Бо воно в нього хрестиком золотим прострелене… І перед кожним полюванням він собі очі вовчою жовчю маже — тоді видно чорті й куди…

— …Це правильно, що впровадили виховання молодіжі. Бо фактіцскі вона забула, що до чого. Мене, було, отак у сорок шостому Захарко викличе в сільраду й каже: «Збери хлопців-допризовників, построй — і марш-бросок під зіньківську гору». То я вистрою та як крикну: «Біго-ом! Ширє шаг!» — то тільки хекають, і анічичирк. І ти біжиш. І чувствуєш за плечима отвєтственность…

— І ніякий цей молодий не інженер, а снєсар… — озвався вперше за всю гулянку Данило Шкабура, який ніколи нікому й ні в чім не вірив, а казав завжди: «Все це брехня».

— Як, не інженер? — спитали в нього.

— А так. Інженери не такі.

— А які ж?

— Не такі…

Були вже й п’яненькі. Першого одвели попід руки в хату і вклали на горіле ліжко голову колгоспу, бо Степан йому, як начальству, підливав найміцнішого перваку, аж доки не звалило чоловіка з стільця. Голові ще до того, як йому впасти, казали: «Може, підете, Іване Луковичу, в хату та одпочинете?» Але він образився: «Хто? Я? Ні-ні… Я свій взвод у бою ніколи не кидав — і вас не покину!»

Олексій Цурка швендяв од столу до столу, втуплювався ледь не в кожного червоними, як мочені сливи, очима й питався: «А де бригадьор? Найдіть мені бригадьора, я йому голову зверну — із півночі н-на південь!..» Чіплявся навіть до господаря: «А-а, Степан Кі-кіндратович… Ідіть сюди, ближче… Не хочте, боїтесь. Знаємо, як ви торгуєте… Пшоно як продавали? Три кіла пшона — півкіла розталих конхветів у нагрузку. А самі брали ті к-канхвети, той дьоготь? Знаємо!..»

З-за садка, здавалося, одразу за ним, підіймалася супроти полуденного сонця велика, у півнеба, синя хмара, задув холодний вітер, і незабаром рушив густий навкісний сніг, лапастий і мокрий — перший сніг.

Молоді пішли в хату, бо зодягнені були легко, то померзли. А ще треба було збиратися в дорогу.

Один по одному, подякувавши господарям за хліб-сіль, стали розходитися й хуторяни, жінки та діти здебільшого. Чоловіки