Старший боярин (збірник) - Григорій Михайлович Косинка

не мав. Але що він це зробить, то в цім сумніватися не міг ані на мить. Він знав, що вже вечір, що місяць світить на небі і що шумить без вітру ліс і нічні птиці то тут, то там стали подавати голоси. І що він іде уже від Обіясникового майдану, і що швидко вже буде монастир. Все це він знав, але жодного околишнього враження не доносив зір до свідомості, аби воно могло затриматися якоюсь ознакою в душі.

Озеро він перед монастирем побачив несподівано, і все-таки воно його не вразило новиною. Може, через те, що воно, як і всі українські ставки, було обросле вербами і тополями. І місяць лежав у його плесі так, неначе камінь у рибальській рогелі, натягуючи вниз її дно, на взір перевернутого конуса. Може, і через те, що безодня нічного неба свою неосяжну неміренність явила у маленькім озері, яке має в діаметрі з третину кілометра, і нагадувала Лундикові колишні думки про смерть і про вічну байдужість космічної озії[78], схожої своєю таємничістю на маленьку людську душу. Не знаю, але Гордій минув озеро так само байдуже, як і кожний кущ, що траплявся йому в лісі, над шляхом, і так само байдуже, як і космічна озія на його дивилася із своєї страшної таємничості. І тільки аж у тім місці, де вже одбивалися у воді монастирські мури, Гордій усією силою і яснотою думки побачив у плесі, на тлі нічного неба, грубий, але куций хвіст, що ворушився то сюди, то туди. Він не був подібний до жодної водорослини, і через те Лундик поглянув угору на мури. І побачив, що вони навколо монастиря покриті бляхою, яка блищала від місяця, а з-під неї витикалася чверток на дві гадюка і нагиналася то в монастирський двір, то в озеро. Хлопцеві стало так сумно, аж моторошно, і він поспішив до тієї верби, що про неї говорив отець Діяковський, але то була не верба, а липа. І, діставши найнижчу гілляку, він видерся на дерево. З його було справді видно ввесь монастирський двір. З правого боку у дворі виднілися дві церкви між тополями у місячнім сяйві. З лівого було кладовище, а внизу черницькі келії серед вишень і бузкових кущів.

Місячна ніч була така тиха, що вершки тополь не ворушилися, так само як і хрести на церковних банях і на кладовищі. Такої видної місячної ночі зимою на ставку лускає лід, аж іній сиплеться з очерету та з занімілих верб. А літом лускає на кладовищі тільки один хрест і падає на гріб. Бо, кажуть, на цвинтарі серед покійників завжди є якась одна незапечатана душа, над якою немає хреста, і вона дбає, щоб усі гроби його не мали і щоб увесь цвинтар обернувся у пустелю, зарослу дикими травами. Вона щоночі встає з могили і йде між найгустіші хрести і одного зламує і потім біжить навколо кладовища, примовляючи:

Поки цвинтар оббіжу,Кожний гріб заворожу,Щоб не мав хреста ніколи,Обернувшись в дике поле.

А за нею покійницькі покривала так хурчать, неначе цівки на прядці у тієї вдовиці, що, приспавши дітей, довго вночі пряде, поки сон не зможе її. І, добігши до свойого гробу, незапечатана душа зникає в ньому. Але Гордій не ждав, поки лусне хрест, а по тій гілляці, що звисала в монастирське подвір'я, спустився руками і плигнув на землю. Попід мурами росла стрижена акація, а по той бік неї світилася стежка, над якою у вишеньках і в кущах бузку біліла келія з маленьким ґаночком. В її лівій половині з двох невеличких віконець ледве-ледве блимало світло. Лундик, оглянувшися на всі боки, підійшов до вікна. Зсередини над ним висіла серпанкова запона. І під супротивною стіною стояло ліжко з дівочою постіллю. Над подушкою в кутку висів образ Спасителя, прибраний рушником і заквітчаний у якесь зілля. І світилася лампадка перед ним. Але живої душі не було. Що робити? І він постукав у шибку двічі так, як навчав отець Дмитро. І відчув такий же спокій, який він уже переживав, коли цілився на Проня, аби вбити.

Із-за стіни швиденько вийшла дівчина, одягнена в рясу, і, одкинувши клямку, ввійшла в сіни. І гуркнула засувом. Гордій ждав, що вона вийде надвір, і вже ніяковів, не знаючи, як опанувати ситуацію. Але вона мелькнула знов у вікні за ту саму стіну, з-за якої виходила. Хлопець, далі вже не вагаючися, зійшов на ґанок і відчинив двері в сіни. Із них у келію двері були вже навстіж… І він опинився у пристановищі якоїсь дівчини в чернецькім одязі і сказав:

– Добривечір!

Черничка, стоячи коло маленького столика, на якім лежав дерев'яний хрест, і спираючися лівою рукою на ріжок таки ж цього столика, застеленого чорним обрусом, замість звичайного привітання на привітання, спиталася злякано:

– Хто ви такий?

– Я Лундик! – була відповідь.

– А хто ж вас навчив, як до мене добратися?

– Ваш батько. Вони послали мене до вас сказати, що виїздять із цих країв на кілька років.

Остаточно упізнавши панну Варку, Гордій виклав, так би мовити, офіціальну причину свого візиту.

– Дякую. Був у мене батько про людське око, а тепер у мене виривають його і з цієї ділянки людських відносин. Роблять найсиротішою сиротою навіть у цих стінах. Так можуть справлятися тільки ті люди, які на цім світі не те що не шанують, а навіть нищать свою кревність. Люди заклопотані тільки собою. Люди дикі. Ідіть негайно з цієї оселі. Лишіть мене моїй самотині, про яку я так розпачливо марила останній час. Чого ж ви стоїте? Облиште мене, – майже вигукнула тремтячим голосом нещасна дівчина. Гордій остовпів від несподіваного звороту мови і спитався з таким почуттям, яке опановує ту людину, що, впавши в водяний вир, шукає очима, за віщо б ухопитися руками, аби тільки не осісти своєю вагою у глибокий, смертельний холод бурхливої стихії:

– А що я скажу вашому батькові?

– Що? Нічого! Немає у мене батька навіть такого, який був про людей. Бо той казав, що сам приїде попрощатися перед від'їздом, а цей послав якогось, якогось… ідіть від мене. Ви вже зробили свою справу. Для вас, я бачу, немає нічого святого на землі. Чого ж ви стовбичите? Зараз ідіте геть! Бо покличу черниць. Тут єсть і поліція, – проказала вона зниженим, але страшно схвильованим і безжально погрозливим голосом. Та й підійшла до вікна і почала відчиняти його гарячково і задихано.

Гей, душа козацька молодецька, держися. Бо лози, і верби, і тополі хитаються аж до ґрунту і від степового вітру. А дуби