Шоколад із чилі - Іоанна Ягелло
Знову ввімкнула комп’ютер і заходилася переглядати пошту в пошуках якихось підказок. Ще на початку вересня усе було добре, щодня листи, у яких хлопець переконував Лінку, як сумує за нею. Пізніше, наприкінці вересня, листи приходили не так часто, але, здавалося, усе ще було гаразд. Отой її лист про друкарню, котрий так його роздратував, вочевидь був лише приводом, щоб рідше писати. Лінка помітила, що тиждень тому його мейли стали якісь лаконічні, уривані. Відтоді Адріан перестав писати, як сумує за нею. Усе зробилося наче безособовим. Він розповідав їй, що робить, але в його листах не відчувалося найменшої ніжності. Лінка відчула, наче всередині неї щось холоне. Як вона могла бути такою дурепою? Адже хтось міг бачити її з Лукашем і щось наплести Адріанові! Вони виходили разом з агенції, навіть здалеку було помітно, що в них дружні стосунки. Разом були в друкарні, а тоді на прогулянці. Може, хтось йому про це сказав, може, тому Адріан такий? Треба все негайно виправити, усе пояснити, адже Лукаш їй справді лише приятель, Адріан мусить це знати! І ще одне. Треба знайти для нього якийсь подарунок, такий, щоб він зрозумів, щоб… щоб знову все було, як раніше.
Лінці здавалося, що все в цьому ліцеї її дратує. Після останньої розмови про газету вона відчувала огиду. Азор, Зуза, навіть Інес. Вона на них навіть дивитися не могла. Тому, коли на фізиці Оскара викликали до дошки, а решта класу почала хихотіти, перешіптуватися й глузувати з нього, Лінка не витримала.
— Припиніть! — вигукнула вона. — Припиніть, хай вам чорт!
У результаті вчитель виставив її із класу. Може, воно й на краще, бо Лінку від них аж нудило. Вона вирішила посидіти на м’якій канапі в переході й почекати на урок польської мови, хоча охоче прогуляла б решту занять. Але щоб утікати з ліцею, на який доводиться заробляти? Їй таке й на думку не спадало.
— Халінко! — почула, як хтось її покликав. Пані Юлія! — Можна тебе на хвилинку? Хочу з тобою поговорити.
Так, зараз вона дістане прочухана. За всі незроблені домашні, за те, що мало активна на уроці… Лінка втупилася у свої кросівки.
— Незатишно тобі в цьому класі, правда?
Може, їй причулося? Звідки вона знає? Адже пані Юлія не була на зборах редколегії чи на уроці фізики…
— Я просто це бачу, — відповіла вчителька на німе запитання й глянула на Лінку сіро-блакитними очима. «Вона схожа на Енн із Зелених Дахів, — подумала дівчина. — Руда, веснянкувата, із такими світлими очима… Рідко можна побачити таку вроду».
— Вони мене не люблять, — відповіла Лінка й відчула, як на очі набігають сльози. — А я ж їм нічого не зробила. І справа не в тому, що ми не зналися раніше! Інес вони теж не знали, але ж прийняли її до своєї компанії! Я теж спершу думала, що мені вдасться, але вони мене висміяли… — Лінка заговорила квапливіше, ковтаючи водночас сльози. — На зборах редколегії…Я в цьому класі почуваюся так, наче з Місяця впала!
— А ти й справді така?
— Яка така?
— Інша, — пояснила пані Юлія й знову глянула на неї. Уважно так.
— У мене інше життя. Я не можу бігати з ними по кав’ярнях, мені треба працювати…
— Ти більш зріла, ніж вони. І маєш такий життєвий досвід, якого не мають вони. Та насправді в душі ви всі однакові. Кожен з вас потребує близькості іншої людини, кожен хоче, щоб його розуміли… Знаєш, деякі вчинки продиктовані страхом. Гадаю, усе виправиться. Саме. А тепер скажу ще про одне, точніше запитаю…
— Слухаю, — Лінка підвела голову.
— Чому ти не фотографуєш?
— Не маю часу… — тихо відповіла Лінка.
— Скільки часу потрібно, щоб зробити фото?
— Потрібно, потрібно… Не в цьому справа. Це не лише секунда, не просто клацання кнопкою… Треба мати час, щоб усе обміркувати, найкраще кілька годин.
— Дивися, — пані Юлія витягла зі свого рюкзака фотоапарат. Перед Лінкою замиготіли фотографії. — Дивися, птахи на дротах… В Ізабелині, там, де я живу. Вони так страшенно галасують на світанку, не дають спати… Дітлахи йдуть до школи, глянь, такі маленькі діти, а які в них здоровенні ранці… ледве маківки видко за ними…
Пані Юлія показала Лінці чи не три десятки фотографій, а потім сказала:
— Усі я зробила сьогодні. Бо мені теж бракує часу. У мене двоє маленьких дітей, і на якийсь час про спокійні дві-три години треба забути. Тому я завжди ношу фотоапарат із собою.
«А може, і мені так зробити? — подумала Лінка. — Чом би й ні?» І відчула вдячність до пані Юлії. А ще — їй стало легше. Набагато легше.
Зустрілися з Каською в «Золотих Терасах». Поверхами проходжувалися численні відвідувачі, від крамниці до крамниці, з новими торбинками, пакунками, коробками. Ескалатори не встигали перевозити ці людські потоки, у кав’ярні ніде було яблуку впасти, а до «Емпіку» саме прийшли школярі на екскурсію.
— Ти це бачила? Хто таке вигадав, щоб ходити на екскурсії до торгового центру?
— Уяви собі, що зараз це крутіше, ніж, приміром, Лазенки. Принаймні для цих дітлахів.
— Ти збираєшся щось купувати?
— Ні. Я вже все давно купила. Не люблю цих передсвяткових натовпів. Нащо ми взагалі сюди прийшли?
— Ходімо звідси, — сказала Лінка.
— Куди ти мене тягнеш?
— Ходи.
Лінка взяла сестру за руку й за мить обидві зникли в новому холі відремонтованого Центрального Вокзалу. Лінка знайшла маленьку кав’ярню, у якій майже нікого не було. Щокілька хвилин із гучномовця долинали оголошення про потяги, що від’їздили в різних напрямках.
— Ото б кудись поїхати, — замріялася Лінка.
— Ми їдемо до Єгипту на зимові канікули.
— Класно тобі. Я нікуди не поїду. Бабки! Не маєш бабла, то й нічого не маєш. Мама люта як оса, здається, їй пообіцяли якесь підвищення зарплатні, а виявилося, що нічого не вийде… А я… Я роблю все, що можу, але на Єгипет ще довго не зароблю. Краще скажи, що мені купити Адріанові.
— Краще зробити йому щось, замість купувати.
— А що в тебе є для Міхала?
— Квитки на концерт іспанської
