Італійські черевики - Хеннінг Манкелль

масі народу. Луїз написала Маргарет Тетчер, що вона повинна гідно поводитися зі страйкарями на вугледобувних шахтах. Я не знайшов відповіді від залізної леді, у всякому разі окрім фотографії дами з торбинкою напоготові у конверті нічого не було. Але звідки ж Луїз бере гроші? На це запитання відповіді я не знайшов.

Більше знайти я не встиг. Я почув шум уже близької машини. Я засунув шухляди на місце і вийшов. Луїз їхала швидко. Машина ковзала по мокрому снігу.

Луїз витягла ходунці з багажника.

— Ми не хотіли тебе будити. Я рада, що мій батько вміє хропти.

Вона допомогла Гаррієт вибратись із машини.

— Ми їздили на закупи, — радісно сказала вона. — Я купила панчохи, спідницю і капелюх.

Луїз витягла із заднього сидіння декілька пакетів з одягом.

— Моя мама завжди погано вдягалась, — сказала вона.

Я заніс пакети в трейлер, тим часом як Луїз допомагала Гаррієт піднятись по слизькому горбку.

— Ми їли, — промовила Луїз. — Ти голодний?

Я був голодний, але все одно похитав головою. Мені не сподобалось, що вона взяла мою машину, не попросивши дозволу.

Гаррієт лягла відпочити на ліжку. Я зрозумів, що поїздка підняла їй настрій, але разом із тим виснажила. Невдовзі вона заснула. Луїз витягла червоний капелюх, куплений Гаррієт.

— Він їй пасує, — сказала вона. — Так, наче зроблений саме для неї.

— Я ніколи не бачив її в капелюсі. Замолоду ми завжди ходили з непокритою головою, навіть у холод.

Луїз поклала капелюх на місце і почала розглядатись у трейлері. Невже я залишив за собою сліди? Невже вона зауважить, що я витратив час на те, щоби поритись у її речах? Вона повернулась до мене, а потім почала розглядати мої черевики, що стояли на газеті відразу біля вхідних дверей. Я носив їх уже багато років. Вони були зношені, а дірки для шнурівок порвані. Вона встала, акуратно накрила Гаррієт коцом і надягла куртку.

— Вийдімо, — сказала вона.

Я охоче пристав на її пропозицію. Біль голови не давав спокою.

Ми стояли біля трейлера і наповнювали легені жорстким повітрям. Я подумав про те, що вже багато днів не веду свій бортовий журнал. Я поганої думки про себе, коли не дотримуюся своїх звичок.

— Твоє авто в поганому стані, — сказала Луїз. — Гальма погано працюють.

— Мене задовольняє і так. Куди ми поїдемо?

— Ми відвідаємо одного доброго друга. Я хочу тобі дещо подарувати.

Я в’їхав машиною у болото. Коли ми вибрались на головну дорогу, Луїз сказала повернути ліворуч. Декілька завантажених колодами лісовозів здіймали хмари снігу. За кілька кілометрів вона вказала праворуч, — знак повідомляв, що ми рухаємось у напрямку села Мутьєрвсбюн. Сосни щільно обступали погано розчищену дорогу. Луїз дивилась у переднє вікно. Я чув, як вона стиха мугикала мелодію. Я впізнав її, але не міг згадати назви.

Дорога розгалужувалась, Луїз указала ліворуч. Через кілометр відкрилась галявина з рядами садиб із порожніми, мертвими хатами і коминами без диму. Лише одна при дорозі, двоповерхова дерев’яна хатина з зеленою облущеною верандою подавала ознаки життя. На сходах сидів кіт, з комина звивалась тоненька цівка диму.

— Віа-Саландра у Римі, — сказала Луїз. — Колись я побуваю на тій вулиці. А ти був у Римі?

— Я був там декілька разів, але не знаю такої вулиці.

Луїз вийшла з авто. Я йшов за нею. З дерев’яної, без сумніву понад столітньої хати лунала оперна музика.

— Тут живе геній, — сказала Луїз. — Джаконеллі Матеотті. Він уже старий. Колись він працював на відомий шевський рід Ґатто. В юності його навчав сам Анджело Ґатто, який відкрив свою майстерню на початку XX століття. А тепер він привіз свої вміння в цей ліс. Він втомився від транспортного руху та всіх тих важливих і нетерплячих клієнтів, які не зважали на те, що на виготовлення доброго взуття потрібні терпіння і час.

Луїз подивилась мені в очі й усміхнулась.

— Я хочу зробити тобі подарунок, — сказала вона. — Я хочу, щоб Джаконеллі виготовив для тебе пару взуття. Черевики, що на тобі, — справжнє знущання з твоїх ніг. Джаконеллі розповідав мені про всі дивовижні кісточки й м’язи, завдяки яким ми можемо ходити й скакати, ставати навшпиньки, танцювати балет чи тягнутись за чимось на високій полиці. Я знаю оперних співачок, які не переймаються режисерами чи диригентами, костюмами та високими нотами. Все, що їм треба, — добре взуття, в якому вони будуть співати.

Я витріщився на неї. Я наче слухав свого батька, безвільного офіціанта, що вже багато років спочивав у могилі. Він теж розповідав про оперних співачок. Як дивно думати про те, що мій батько і моя дочка мали б досить про що поговорити.

То вона збиралась подарувати мені черевики? Я хотів відмовитись, але вона здійняла руку, піднялась по сходах, зняла кота і відчинила вхідні двері. На нас накотилась хвиля оперної музики, що линула з однієї з кімнат. Ми пройшлися кімнатами, де Матеотті жив і зберігав шкіру й колодки. На стіні виднів написаний рукою, як я здогадувався — самого Джаконеллі, девіз. Хтось на ім’я Чжуан Цзи сказав: «Якщо взуття пасує, про ноги не думаєш».

Одну з кімнат заповнювали дерев’яні колодки, складені на поличках, розташованих від підлоги до стелі. До кожної колодки був причеплений папірець з ім’ям. Луїз витягла декілька колодок із різних місць, і я розкрив рота від здивування, коли прочитав імена. Джаконеллі шив взуття вже покійним американським президентам, проте їхні колодки і досі зберігались. Там були імена диригентів й акторів, людей, яких потім стратили чи проголосили святими. У голові почало паморочитися від того, що довкола стільки відомих ніг. Здавалось, наче колодки самі пройшли крізь сніг і болото, щоб майстер, якого я ще не бачив, зміг виготовити своє чудесне взуття.

— Щоби виготовити один-єдиний черевик потрібно виконати двісті різних дій, — сказала Луїз.

— Це, напевно, дуже дорого, — сказав я. — Якщо взуття прирівнюєш до ювелірних витворів.

Вона осміхнулась.

— Джаконеллі зобов’язаний мені. Він радо розквитається.

Розквитається.

Коли я востаннє чув, щоб хтось вживав це давнє слово? Я не міг пригадати. Можливо, у дрімучих лісах мова розвивалась у свій спосіб, тоді як у великих містах слова зазнавали суворих переслідувань?

Ми йшли далі