Справа Сивого - Брати Капранови

А Сєдов тим часом розплів пальці, підняв руки з колін і взявся протирати своє пенсне.

— Добре, перейдемо до справи. Що у вас сьогодні є на Сивого? Тобто Еварніцкого.

Клим зітхнув, поліз до портфеля та видобув звідти ще зовсім тоненьку теку. Сєдов здивовано звів брови.

— Ви носите документи з собою?

Клим зашарівся:

— Так вийшло.

— Юначе, — голос Сєдова став іще сухішим. — Я вже не кажу, що це порушує всі правила — і у Департаменті поліції, де я мав честь служити, і у Державному політичному управлінні, де служу тепер, справи зберігаються у сейфі і лише у сейфі. А чому? У портфелі ви можете їх загубити, вас можуть банально пограбувати, і що тоді? Слідчий може захворіти, звільнитися, навіть померти, а справа має залишитися.

Ти диви, старе опудало ще й повчає, подумав Клим, але вголос сказав по-діловому:

— На сьогодні маємо інформацію від технічного працівника Мануйловича про зв’язок із махновцями та німцями, а також, — він замислився, — відомості про те, що в музеї збираються політично неблагонадійні фігури, засуджені у справі СВУ.

— А що таке СВУ? — поцікавився Сєдов.

— Спілка визволення України, — пояснив Клим. — Терористична організація.

Сєдов повернув пенсне на носа і знову заплів пальці навколо коліна.

— Я би радив передусім завести собі постійного інформатора в оточенні Сивого. Малороси схильні до двоєдушності. Плітки, інтриги — їхня стихія. Тому серед працівників музею обов’язково знайдеться людина, що хоче отримати таємну владу над своїм начальником. І саме вона стане вашим найкращим агентом.

Клима почали дратувати повчання старого стручка, і він сказав:

— А то я без вас не здогадався б.

— Чудово! — потер руку об руку Сєдов. — І хто ж це? Цей, як його, Мануйлович?

— Мої агенти — моя справа, — огризнувся Клим.

— Слушно, — погодився Сєдов. — Але я сподіваюся, це не та дівчина, що з нею я вас зустрів на вулиці?

Клим опустив очі.

— Я помітив, що, окрім службових, ви маєте до дівчини й особисті почуття, у такому разі я б не радив тримати її біля Сивого.

— Це ще чому? — обурився Клим.

Сєдов знову посміхнувся та поліз до кишені за портсигаром — як завжди, коли збирався щось розповісти:

— Бо у стосунках із молодими гарними дівчатами Сивий має великий досвід.

Арфа у дівочих руках звучала урочисто, навіть велично, а голос, низький та глибокий, виводив слова:

— Стогонить Дніпро по скелях,

Б’ється об пороги:

Все питає: де ж ви, діти?

Де, мої небоги?

Відкриті плечі продовжували хвилястий рух рук по струнах, немовби фізично поєднуючи слова, що народжувалися у дівочих грудях, із музикою, що линула з арфи. Цією картиною не можна було не милуватися, і першим поціновувачем її був батько дівчини, старий, але все ще романтичний поет Яків Щоголів[74]. Гості теж віддавали належне музиці, а серед них і тридцятип’ятирічний Дмитро Яворницький, який стояв зовсім поруч із виконавицею.

Останні акорди арфи були перервані овацією, дівчина вдячно опустила голову, проте очі її і далі з-під лоба ловили кожен порух серед слухачів, а вушка, приховані довгими локонами, чули кожен вигук «Браво!».

— Шановні друзі! — Яків Щоголів вийшов наперед. — Дозвольте від нас усіх подякувати автору цієї прекрасної музики, справжньому чарівнику звуків Миколі Віталійовичу Лисенку!

Микола Лисенко, моложавий, модний і елегантний, зробив крок уперед, вклонився, притиснувши руку до грудей, і своєю чергою взяв слово:

— Дякую за компліменти шановному господарю, до того ж і автору слів цієї пісні Якову Щоголеву!

Аплодисменти посилилися — попри те, що дім Щоголевих не міг вмістити багато публіки, тут вона була добірна і вдячна. Дівчина, яка відчула, що увага більше їй не належить, підвелася від інструмента і підійшла до батька, який нагородив її поцілунком. Очі дівчини зупинилися на Яворницькому.

— Тату, відрекомендуй мене своєму гостеві.

— Та ви ж знайомі! — підвів густі брови поет.

Яворницький усміхнувся:

— Сказати щиро, Ліза так розквітла за ці роки, що й мені видається майже незнайомою, порівняно з тим дівчиськом, яке я знав ще кілька років тому.

Дівчина задоволено повела головою і нетерпляче смикнула батька за рукав:

— Ну!

— Добре, — знизав плечима Щоголів і слухняно, але дещо розгублено промовив: — Це історик Дмитро Яворницький, якого я маю честь звати своїм другом.

Дівчина, ніби і справді вперше бачила, окинула поглядом струнку постать і відкрите обличчя Яворницького та рішуче простягнула руку, до якої той, приймаючи гру, одразу схилився, щоб поцілувати.

— Так це від ваших лекцій про Запоріжжя божеволіють усі харківські жінки? Я починаю їх розуміти.

Щоголів засміявся:

— Не тільки жінки, Лізонько, але й сиві чоловіки, як оце я. Дмитре Івановичу, ця молода зухвалиця і справді є моєю донькою Єлизаветою, яку ви прекрасно знаєте.

Ліза присіла у майже непомітному кніксені, але очі її уважно вивчали Яворницького.

Не припиняючи веселощів, Щоголів взяв її попід руку:

— Ти своїм поглядом пропалиш у Дмитрові Івановичі дірку. А він, між іншим, одружений, що жінка скаже? Займися краще іншими гостями, ну а ми ще раз подякуємо нашому високому київському гостю за чудову музику.

Поки друзі долали зовсім невеличку відстань вітальнею, дівчина не зводила погляду з молодого археолога, аж він відчув це й обернувся. Задоволена ефектом молода кокетка відвела очі, усміхнулася і сховалася за спинами гостей.

— Здоровенькі були, пане отамане! — Лисенко обійняв історика як старого знайомого. — Які це вітри занесли такого гостя із великих столиць до нашої скромної неньки-України?

— Які там столиці... — Яворницький скрушно махнув рукою. — Якби не листи з України, якби не друзі, я б там вовком завив.

Композитор недовірливо зіщулився:

— А я чув, що ви справжньою знаменитістю стали. Марко Лукич про ваші суботки просто легенди розповідає. Кажуть, навіть Рєпін вас малює.

— Та ну, малює! — Яворницький розвів руками. — Один раз, та й не лише мене, — він схилився до вуха композитора і стишив голос. — Іллі Юхимовичу знадобилася лисина графа Алєксєєва, гофмейстера. Ну той, звісно, не погодився — де це бачено, малювати лисину. Довелося мені відволікти увагу графа на старі монети, а Рєпін тим часом прилаштувався