Справа Сивого - Брати Капранови
— У якій справі? — дівчина відповіла посмішкою.
— Таємній! — Клим значуще поплескав по гладенькій шкірі портфеля. Навіть на побаченні він не міг розлучитися зі своїм талісманом, ознакою належності до вищої касти тих, хто має справу з документами.
Для зустрічі вони обрали ботанічний сад — Маруся, як і всі жінки, полюбляла квіти, а Клима більше вабили кущі, у яких так солодко було б залишитися з дівчиною сам на сам. Що поробиш — квартирне питання не сприяє коханню. Маруся жила на Мандриківці з батьками, Клим, якого поселили нарешті до гуртожитку ДПУ, жив у кімнаті разом з іще чотирма товаришами, і для романтичних зустрічей закоханим залишався хіба берег Дніпра, а ще парки та сади, які у промисловому Дніпропетровську, на жаль, не давали усамітнитися, бо слугували улюбленим місцем прогулянок містян. Новий же Ботанічний сад через свою віддаленість іще не набрав популярності, тому алеї його здебільшого порожніли, що цілком влаштовувало закоханих.
— Велетенська квітка білим плаєм
Розляглась на глянсуватім листі.
Вогкі ткані мов сукна тонкого
Ритовинами жилок побрались, —
продекламувала Маруся, схиляючись над квітами.
— Знову якийсь Підмогильний? — спробував угадати Клим.
— Дурнику, Підмогильний — прозаїк, а це Поліщук.
— Той, що геній?
— А іще скажи, що ні. От послухай далі:
Розкриваючи без сорому своє хотіння.
І в мені підводить огненосний гамір,
Роздуває еротичний сполох
У крові моїй білявими ногами.
Клим, здається, буквально сприйняв цей поетичний образ, тому що його рука одразу лягла на дівоче стегно, щоправда зовсім не біле, а засмагле.
— Климе, ти поспішаєш, — зауважила Маруся, щоправда ногу не відсунула.
Хлопець зрозумів це як сприятливий знак і почав потроху просуватися вгору.
— До речі, знаєш, хто сказав: «Шлях до душі веде крізь тіло»? — Маруся обернулася і грайливо усміхнулася.
Клим засопів:
— Теж Поліщук?
Вона дала щигля йому в носа:
— А це якраз Підмогильний. Я, до речі, днями пропливала на човні повз його рідне село.
Климова рука, втративши від її руху позицію на стегні, перемістилася на дівочу талію. Хлопець притягнув її до себе з метою отримати поцілунок, але натомість отримав ще одного щигля.
— Ти несерйозна людина. З тобою не можна говорити ні про що.
— Ну чому, про щось таки можна, — Клим повторив спробу, тепер із більшим успіхом, бо губи торкнулися дівочої щоки.
— Климе, люди ж побачать! — фальшиво обурилася Маруся, адже навкруги не було жодної душі.
Хлопець притиснув її до себе ближче.
— Ну ти хоч портфель поклади, — дівчина незворушно почекала, поки хлопець влаштує свою ношу на гілках куща, а тоді вже поцілувала його легко та дражливо. — Такий важний, що портфель важніший за мене.
— Не вигадуй, — одного поцілунку Климові було замало, він прагнув ще, а вона хотіла спочатку погратися, подражнитися, як роблять усі дівчата.
— Ну... — з наступною спробою вона відкинула голову, і хлопцеві губи торкнулися шиї. Дівчина верескнула: — Ой, лоскотно! — і почала жартома відштовхувати залицяльника.
Він продовжив свою справу, вона смикнулася сильніше, пара похитнулася і зачепила портфель, від чого той впав у самісінькі хащі. Побачивши, що сталося з його сакральним символом, Клим одразу відпустив дівчину і кинувся на порятунок.
— Що ти наробила?! — обурено вигукнув він.
— Я? — не зрозуміла Маруся. — Я нічого не робила, я просто стояла, це ти намагався щось робити.
— Не жартуй! — він простягнув руку, дістався нею до ручки портфеля, вхопив і раптом зупинився.
— Що таке? — не зрозуміла Маруся.
— Подряпається, — стурбовано відповів Клим. — Це ж не якась дешева парусина. Це шкіра! А шкіра дряпається.
— Ну то й що?
Клим поглянув на неї з докором:
— То й що? А якби сукню порвати, ту, що на манекені у вітрині, ти б її купила? Теж сказала б «то й що»?
Дівчина опустила очі. Клим відпустив портфель і почав уважно вивчати особливості розташування гілок, щоб витягти свій скарб неушкодженим.
— Чекай, може, з іншого боку? — запропонувала Маруся, обійшла кущ і теж взялася видивлятися.
— Як приємно бачити молодих людей, що у наш час цікавляться ботанікою! — почувся раптом голос просто над ними.
Молоді люди виструнчилися. На стежці стояв ставний чоловік із борідкою клинцем та горбкуватим носом, на собі він мав старорежимний сюртук та краватку.
— Ми тут... — почав Клим, обтрушуючи коліна.
— Дозвольте відрекомендуватися, — чоловік доброзичливо і щиро усміхався. — Рейнгард Олександр Людвігович[72]. Маю честь бути директором цього саду.
— Маруся, — кивнула дівчина з-поза куща.
Клим ніяково промимрив:
— Шпакуватий.
— Вас цікавить ця рослина? І не дивно. Це елеутерокок колючий, його ареал — Далекий Схід. Росте зазвичай у лісах, але наш степовий клімат йому підійшов.
— Отож-бо й воно, що колючий, — пробурчав Клим.
— Ви студенти? — запитав директор.
— Ні, — приязно усміхнулася йому Маруся.
— Тим краще. Бо студентів сюди приводять, особливо ботаніків та географів, викладачі вчащають, а от звичайної публіки поки що мало. І це, я вам скажу, зрозуміло. Що цікавить сучасну молодь? Заводи! Електростанції! Греблі! Розмах! — він смішно жестикулював, намагаючись показати масштаб індустріалізації. — А, між іншим, рослини були і залишаються найдавнішими мешканцями Землі. Ми з вами підемо, підуть наші онуки, а деякі рослини будуть рости так само, як росли за часів Юрського періоду.
Маруся дивилася на Клима, очі її сміялися.
— Звісно, наш ботанічний сад іще зовсім молодий, куди йому тягатися з Харковом чи Києвом, але це перший сад, відкритий за радянської влади, а це означає, що ми у Катеринославі розвиваємо науку...
— У Дніпропетровську, — виправив Клим.
— А, так, у Дніпропетровську. Пробачте старого за старорежимні назви, я, розумієте, звик. Ми з братом приїхали сюди у вісімнадцятому році, коли гетьман Скоропадський видав указ про заснування університету... — директор раптом зупинився. — Ой, стара моя голова! Мабуть, Скоропадського теж не треба згадувати!
Клим уважно глянув на старого:
— Краще не згадувати, принаймні з такого приводу.
— Зрозуміло, — кивнув директор. — Одним словом, коли ми приїхали з Харкова, тут заснували університет і я почав завідувати кафедрою ботаніки, а Леонід — ембріології. Тоді я подумав, а
