Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк
31
Бетті Штайн померла в січні. Останній німецький наступ позбавив її останніх сил. Вона жадібно стежила, як просуваються війська союзників, її кімнату було завалено газетами. Але коли раптово німці пішли в контрнаступ, відчайдушна мужність покинула її. Навіть цілковитий крах того наступу вже не викресав у ній іскри життя. Бетті охопила безнадія, бо вона вирішила, що війна не закінчиться ще багато років. Зникло і сподівання, що німцям вдасться позбавитися від нацистів. «Вони оборонятимуть кожне місто, — втомлено говорила вона. — Війна триватиме ще роками. Німці й нацисти стали одним цілим. Німці не покинуть їху біді». Бетті згасала на очах. Одного ранку Ліззі застала її в ліжку мертвою. Маленьку і легку, Бетті годі було впізнати, особливо тим, хто не бачив її протягом останнього тижня, — за ці дні вона страшенно змінилася.
Вона не хотіла, щоб її спалювали. Казала, що ця чиста смерть стала для неї неприйнятною через безперервне палахкотіння печей у німецьких крематоріях, які з сотень труб вивергали велетенські хмари диму, наче металоплавильні пекельні заводи. Бетті навіть відмовилася від ліків з німецьких хімічних фабрик, які ще залишилися від старих запасів в Америці. Втім, у ній жило абстрактне бажання знову побачити Берлін. Уява вимальовувала в її думках місто, якого вже не існувало, і жодне газетне повідомлення не здатне було змусити її від нього відмовитися — то був Берлін, що вже давно канув у небуття, але який продовжував жити у спогадах багатьох емігрантів і залишався у їхній уяві живим і неушкодженим.
Коли Бетті ховали, вулиці геть замело снігом. Напередодні здійнялася хурделиця, і місто ледь відкопали з білих заметів. Сотні вантажівок вивозили сніг у Гудзон та в Іст-Ривер. Небо було несамовито синє, а сонце світило з льодяним полиском
Каплиця похоронного бюро не вміщала всіх охочих попрощатися. Бетті допомогла багатьом людям, які вже давно її забули. Але тепер вони заповнили ряди цієї псевдоцеркви з фальшивим органом, що насправді був грамофоном, на якому крутили платівки з голосами давно померлих співачок та співаків — це нагадувало Німеччину, якої вже давно не існувало. Ріхард Таубер співав німецькі народні пісні — єврейський співак із одним з наймелодійніших голосів у світі, варвари викинули його з батьківщини і він помер від раку легенів у Англії. Таубер співав: «Ах, як я можу покинуть тебе, я ж кохаю тебе до нестями, тільки єдину тебе». Це було важко витримати, але так заповіла Бетті. Вона не хотіла, щоб із нею прощалися під звуки англійських пісень. Позаду я почув голосний схлип, наче хтось сякається, обернувся і побачив Танненбаума. Він сидів неголений, із запалими очима та з землянисто-сірим лицем. Мабуть, приїхав із Каліфорнії і не встиг виспатися. Своєю кар’єрою він завдячував невгамовній Бетті.
Ми ще раз зібралися у її квартирі. На цьому наполягла теж вона. Хотіла, щоб ми веселилися. Стояло кілька пляшок вина, Ліззі та Ве-зель потурбувалися про склянки та випічку з угорської пекарні.
Але весело не було нікому. Ми всі там просто стояли; здавалося, що нас покинула не сама лише Бетті, а багато людей.
— А що буде з квартирою? — запитав Меєр-другий. — Кому вона перейде?
— Бетті заповіла квартиру Ліззі, — сказав Равік.
— Квартиру й усе, що в ній.
Меєр-другий обернувся до Ліззі:
— Ви ж точно захочете її позбутися. Вона завелика тільки для вас однієї. А ми саме шукаємо квартиру на три особи:
— За неї заплачено до кінця місяця, — сказала Ліззі з заплаканими очима і простягла Меєру-другому склянку.
Він випив:
— Ви ж її точно хочете позбутися, правда? І віддасте її друзям, а не чужим людям!
— Містере Меєр, — сердито втрутився Танненбаум. — Це обов’язково зараз обговорювати?
— А чом би й ні? Знайти квартиру дуже важко, особливо стару, з низькою орендною платою. Тому діяти треба швидко. Ми і так вже довго чекаємо!
— То почекаєте ще кілька днів!
— Чому? — здивовано запитав Меєр-другий. — Завтра я вирушаю в тур і повернуся до Нью-Йорка аж через тиждень.
— То зачекайте до наступного тижня. Є така річ як повага до пам’яті померлого.
— Я про це й кажу, — не здавався Меєр-другий. — Замість того, щоб квартиру вихопив із-під носа хтось чужий, краще віддати її знайомим Бетті. Так ми точно виявимо більше поваги до її пам’яті!
Танненбаум аж кипів від люті. Через іншу сестру він вважав себе також і захисником Ліззі.
— Звісно ж, ви б хотіли отримати квартиру безплатно?
— Безплатно? Ніхто такого не каже. Можна було б частково оплатити переїзд та купити деякі меблі. Ви ж не захочете робити бізнес на такій сумній події?
— А чом би й ні? — вигукнув побагровілий Танненбаум. — Ліз-зі місяцями безплатно піклувалася про Бетті, і за це вона залишила їй квартиру. І Ліззі не даруватиме її якимось волоцюгам!
— Я б вас попросив, перед обличчям смерті…
— Містере Меєр, вгамуйтеся, — мовив Равік.
— Що?
— Годі. Викладіть вашу пропозицію міс Коллер у письмовій формі і заспокойтеся врешті-решт.
— У письмовій формі? Ми що — нацисти якісь? Я про те, що моє слово…
— Але й стерв’ятник, — гірко кинув Танненбаум. — До Бетті не приходив ніколи, але хоче забрати квартиру в бідної Ліззі, перш ніж вона дізнається, скільки та коштує!
— Ви залишитеся тут? — запитав я. — Чи у вас іще є справи у Голлівуді?
— Мушу повертатися. Маю невеличку роль у ковбойському фільмі. Дуже цікаву. А ви знаєте, що Кармен вийшла заміж?
— Що?
— Тиждень тому. За власника садівництва з долини Сан-Фернан* до. Хіба вона не зустрічалася з Каном?
— Не знаю. Не думаю, що по-справжньому. А ви впевнені, що вона справді вийшла заміж?
— Я був на весіллі. Як свідок із боку Кармен. Її чоловік високий, простодушний і геть посередній. Кажуть, раніше він добре грав у бейсбол. Вони вирощують салат і квіти, а ще мають птахоферму з курками.
— Кури, — сказав я, — тоді все ясно.
— Той чоловік — брат господині, в якої вона жила.
Я дивувався, чому Кан не прийшов на похорон. Тепер зрозумів: він хотів уникнути ідіотських запитань. Вирішив до нього зайти.
Саме була обідня перерва.
Він сидів у товаристві Гольцера і Франка. Гольцер раніше був
