Святослав - Семен Дмитрович Скляренко

Сп’янілого імператора ця відповідь задовольнила. Він ліг, але не міг заснути. Покликав проедра Василя, велів налити келих вина. І проедр налив вина, а на дно кинув отруту, яку давно носив біля серця.

– Випий, імператоре, і спокійно заснеш! – сказав він.

Імператор Іоанн випив келих до дна і справді заснув так, як давно не спав.

Перед світанком імператору стало недобре, він прокинувся від страшного болю в животі, грудях, біля самого серця.

– Проедре! – покликав він. – Що зі мною сталось. Я помираю…

Із світильником у руках проедр Василь довго стояв біля ложа імператора і примруженими очима дивився на його бліде, перекошене від болю обличчя…

– Ні, імператоре, – сухими устами вимовив проедр Василь. – Ти не помреш, ти – безсмертний, імператоре.

– Як можеш ти говорити мені про безсмертя, – крикнув роздратований і вкрай переляканий Цимісхій, – коли я бачу: ось вона – смерть!

– Ти захворів, – втішав проедр, – від згубного повітря Азії, бо там всюди на нас чатувала хвороба. Нам треба швидше їхати до Константинополя, там ти одужаєш.

Вони вирушили наступного дня увечері, коли трохи охололо повітря. Вмираючого імператора поклали на ноші, які почепили між двох коней. У нього заволікало очі, смертельний холод сковував руки й ноги, а згасаючий погляд був прикутий до зорі, що невблаганно висіла на північній частині неба.

– Що це за зоря? – шепотів спраглими устами імператор. – Ні, це не моя зоря. Вона йде зі сходу, чуєш, проедре, зі сходу… Ми – оті криваві стовпи, тільки стовпи.

За імператором ішов Василь. Тут, у цій пустелі, за ношами імператора, він не був вже проедром, першим, тут він був останнім.

З трудом пересуваючи кволі свої ноги, Василь думав про те, що вони скоро будуть у Константинополі, скоро там не стане імператора Іоанна і поховають його у храмі Спасителя на Халці, який сам Іоанн і збудував. А тим часом у Константинополь приїде Феофано, за якою він послав уже потай дромон…

Але що дасть це Василю? Він – останній проедр імперії, він убив кількох імператорів. А ці три наробили для Візантії стільки, що ніколи вона вже не встане. Не встане і Василь. Феофано пише, що тяжко хвора. Що ж лишається? Пісок під ногами?!

У великому Новгороді дзвонить дзвін, і вузькими вулицями його з усіх кінців на площу над широким Волховом ідуть, поспішають мужі новгородські, ідуть жони й діти.

З Волхова повіває свіжий вітер, там стоять на укотях, колишуться на високій хвилі широкі учани й шнеки, довгі лодії з насадами, легкі струги. Вої й рибалки, які стоять на цих лодіях, хотіли б побувати там, на березі, на площі, де лунає й лунає дзвін. Але супротивна хвиля туди не допустить.

І вони тільки дивляться, як з усіх конців Новгорода ідуть до площі мужі новгородські, іде, високо піднявши сокири, дружина… А от, бачать вони, іде князь новгородський Володимир, з правої руки від нього крокує воєвода Добриня, з лівої – тисяцький Михало.

Князь Володимир один піднімається на високий поміст, що стоїть одразу ж біля вічового дзвона, знімає шапку. Вітер з Волхова перебирає довге русяве волосся його, вітер роздуває поли темного оксамитового платна, підперезаного широким шкіряним поясом з мечем і всілякими окладами.

– Мужі новгородчі, – починає князь Володимир, піднімаючи праву руку, у якій міцно затиснута його княжа шапка. – Отці й брати мої! Я покликав вас сюди, на віче, щоб повідати – неспокійно суть у нас на Русі, незгода є в городі Києвому…

Свистить, реве вітер, він підхоплює над Волховом білих чайок і несе їх, кидає сюди, до площі, де зібралися мужі. Тут вони й кружляють, як біла хмара, б’ються, скиглять.

– Мужі новгородчі! – голосно каже князь Володимир. – Трудний час настав для Русі і нас, аже князь Ярополк убив брата свого Олега і поїде на землі Русі. Що діяти маємо, робити, новгородчі, мужі мої?

Якусь хвилину на площі над Волховом було тихо, так-бо вразила звістка, яку повів князь Володимир. А потім з усіх усюд залунали голоси, схвильовані крики:

– Не допустимо, княже, розбрату на Русі… Поїдемо, княже, ратувати за Русь. Клич, княже, землі верхні, поїдемо супроти убійника князя, заратуємо Русь!

І вже над багатотисячним натовпом заблищали сокири, замайоріли шапки, звелися темні, натруджені руки.

– Веди нас, княже! Підемо за Русь!

Київ, 1/ІХ 1958