Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой

— Так, так, так…

— Але це надто вже дорога приємність — задля демонстрації угробити армію…

— Висновок який твій?

Іван Ілліч надув щоки, кинув погаслу собачу ніжку в воду:

— От висновку я не робив, Іване Степановичу…

— Брешеш, брат, брешеш… Ну, гаразд — мовчи. Без тебе все зрозуміло. Ти мені якось, Іване, розказував про свого комісара Гимзу, — пам’ятаєш, як він тебе послав… до головкома з секретним донесенням на зоадника Сорокіна… Так от… — Іван Гора оглянувся і притишив голос: — Я б, здається, сам зараз поїхав, і не в Серпухов до головкома, а в Москву, прямо туди… Десь сидить якась сволота, — чи то в головному командуванні, чи то у Вищій військовій раді… Та інакше й бути не може: війна… Дуже ми довірливі… Якщо у нашого брата, у кого думки — високі, серце — широке, — йому і здається, що, крім буржуїв, весь світ хороший: рубай чесно, направо й наліво… Я придивлявся в Пітері до Володимира Ілліча, — у нього таке око руське, примружене… Ентузіаст, мислитель, — руки закладе за піджак, ходить, лоба наставить і раптом — оком поведе на людину: все зрозуміє… Отак треба… Я за тобою, за кожним рухом, за кожним словом твоїм стежу… А ти за мною не стежиш, ти мені сліпо довіряєш… Я тобі дам шкідливе завдання, — ти промовчиш і виконаєш…

— Ні, не виконаю…

— Ти ж тільки що сказав: міркувати не твоє діло..» Ну, а що ти зробиш?

— Постараюсь переконати, умовити…

— Умовити! Інтелігент… Стріляти треба!.. Ах, боже мій…

Іван Гора поклав великі руки на картуз, на голову, сперся ліктями на коліна. Він не розказав Телєгіну про головне, про те, що вчора в дивізії на партійних зборах була прочитана телеграма з Москви голови Вищої військової ради республіки — відповідь на тривожний запит командарма Десятої, — телеграма погордлива й погрозлива, в якій категорично підтверджувались раніш дані директиви…

— А от тобі й останні відомості: на правому фланзі у нас зосереджуються чотири дивізії генерала Покровського, перекинені з Донбасу, в лоб насувається корпус генерала Кутепова, він уже відрізав нам дорогу на Тихорєцьку, — розгадав план головкома… На лівому фланзі скупчується кіннота генерала Улагая… А позаду на чотириста верст — порожнеча…

— Оце все й вирішує, — сказав Іван Ілліч. — Якщо хочеш, моя думка: негайно евакуювати всіх хворих, все зайве відправити в тил, щоб ніщо не обтяжувало. Маничу нам не вдержати…

Іван Гора нічого не відповів. Помовчавши, сердито плюнув у річку:

— За такі балачки слід би і мене, й тебе — в ревтрибунал. Сказано буде тобі: умерти на Маничі — і умреш…

— Від цього я не відмовлявся ніколи, здається, і не відмовляюсь.

Другого травня за річкою показались роз’їзди кутеповців. Спочатку це були невеликі обережні купки вершників. Вони сновигали по степу, то на час спиняючись, то щодуху під пострілами мчали по блискучих калюжах. їх скупчувалось все більше, вони сміливіше наближались до фронту, злазили з коней і, кладучи їх, обстрілювали передові застави.

Третього травня в гуркоті гарматної стрільби підійшли головні сили Кутепова. Зосереджуючись у районі залізниці, вони впевнено, хвилями, одна за одною атакували береги Маничу. Налітали біплани-розвідники, не схожі ні на російські, ні на німецькі. Розкидаючи воду й болото, йшли грузовики з понтонами. Того ж дня ударна частина кутеповців прорвалася через річку, в розташування морозовської дивізії, але була знищена в штиковому бою.

На ніч цепи відхлинули й залягли. Ніде не запалювали вогнищ. Вщухала перестрілка, і ніч зайшла над степом така сама тиха, волога, запашна. Заквакали, ніби нічого особливого не сталося, нахабні жаб’ячі хори. Деяким людям, що спали вухом до землі, вчувалося м’яке шарудіння трави, що розсувала могильну темряву ніжними й сильними паростками.

В штабній землянці у Івана Ілліча цілу ніч тривала нарада. Нетерпляче ждали наказу з дивізії про наступ, — для всіх було очевидно, що такому ворогові не можна давати ані години часу безкарно маневрувати і завдавати ударів там, де він хоче, по ріденькому фронту Десятої армії, розтягнутої мало не на півсотні верст, відкритої і з флангів, і з тилу. Командири доносили про настрій своїх частин: червоноармійці збуджені, не сплять, шепочуться по окопах, — коли б це був вісімнадцятий рік, весь полк збігся б на мітинг, погрожуючи розірвати командира, якщо зараз же не буде наказу — вперед! Бувають такі особливі хвилини розпачу і злості, коли все, здається, можна змести на шляху своєму.

В землянку увійшов ротний командир Мошкін, — він тільки що перебрався по шию в воді через Манич з того берега, де був один взвод з його роти. Був він з царицинських металістів, воєнну справу любив з запалом мисливця.

— Симпатичний у вас душок, товариші, — сказав він, жмурячись від тютюнового диму, в якому ледве мерехтіла свічка. Стрибаючи то на одній, то на другій нозі, стягнув чоботи, вилив з них воду. — Мої хлопці кадета підбили, хотів його привести, жаль — сконав… Хлопчина — шмаркач, але злющий який: «Хами, хами!» Хлопці дивувались… Споряджений, — суконце, черевички, ремінці… Що козаки! Козак — дурень, мужик, свій брат, — ти його тюк, він тебе тюк і відскочив… А ці — такі білоручки безпощадні, ай—!.. У взводі — самі офіцери, взводний — полковник. У кожного на руці — годинник… Я вже моїм хлопцям сказав: ви, бродяги, про годинники забудьте, до білих постів по годинники не повзати, зуби повибиваю…

Мошкін засміявся, відкриваючи гарні зуби, — добротою освітилось некрасиве, рябувате, розумне обличчя його.

— Становище таке, товариші: в степу — гомін, давно ми його чуємо, як тільки смеркло. Послав розвідника, Стьопу Щавелєва, — дух святий, а не чоловік. Поповз, приповз… Артилерія, каже, у них підійшла і начебто на возах піхота… Готуйся, товариші…

Іван Ілліч, одурівши від диму, на хвилинку вийшов із землянки