Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой

Члени ревкому, Мирон Іванович і Чугай, кинулися збирати робітничі загони і стягати патрулі. Вони не сподівались удержати місто, — завдання полягало в тому, щоб дати можливість усім тим, що брали участь у повстанні, вийти через пішохідний міст на лівий берег. Зібрані загони засіли за будинками, за вивернутим камінням, за барикадами, відкидаючи кулеметним вогнем петлюрівців, що насідали все більше. Звідусюди до мосту й через міст бігли сотні робітників з жінками й дітьми… Деякі виносили на руках мізерні пожитки, які без жалю можна було покинути. По них стріляли з дахів, стріляли знизу, з берега.

Чугай, Мирон Іванович, Рощин, Маруся, Сашко, Чиж і десяток товаришів відступали останніми. Волочачи кулемет, вони перебігали від рогу до рогу, від прикриття до прикриття. Сірі папахи самокишців раз у раз висувалися неподалік від під’їздів. Залишалось найтяжче — ступити на міст, де не було ніякого захисту, крім трупів та покинених вузлів… Чугай обернув кулемет, приліг за щитком, залишивши біля себе Сашка, і крикнув до всіх інших: «Біжіть прудко…» Під гуркіт кулемета, що працював, поки не розтопиться ствол, усі побігли.

На самій середині мосту Маруся спіткнулася й пішла важко, невпевнено, Рощин наздогнав її, підтримав, вона здивовано глянула, щось хотіла вимовити І тільки дивилась на нього. Рощин, присівши, підняв її, як беруть дітей, на руки. Маруся все важче тулилася до нього. Ось і кінець мосту, — по стегну Вадима Петровича вдарило ніби залізною палицею. Він силкувався вдержатися на ногах, щоб не впустити, не зробити боляче Марусі. Ззаду надбіг Чугай. Рощин — йому: «Впущу ж, візьми її…» І зараз же з нього збило шапку і почало темніти в очах. Він ще чув голос Чугая:

— Сашко, не можна його кидати…

«Розбійники» були поставлені аж у лютому, під час короткого перепочинку Качалінського полку. Довгі переходи в мороз і завірюхи, коли попереду замість теплої ночівлі розливалася під хмарами похмура заграва і в засніжених степах не знайти було тріски — обігріти заклякле тіло біля вогнища, затяжні бої, вранішні тривоги, люті короткі сутички з козаками, — все залишилось позаду. Мамонтов з залишками потріпаних полків був далеко за Доном. Армія його танула. Йому більше не вірили: даремно він поклав у землю десятки тисяч — цвіт Донського війська — в трьох наступах на Царицин.

Качалінці, зайнявши без бою велику станицю, яка замирилася, повеселішали: попоїли ситно і виспались тепло. Попереду — весна, а там і кінець, може, затяжній війні.

Півтора місяця тяжкого походу виснажили Дашу, — їй і на думку не спадало братися знову за цей спектакль. Театральне майно розгубилося, кілька чоловік з трупи було поранено, пропала й сама книжка з п’єсою. Даші хотілося хоч кілька вечорів побути в теплі з Іваном Іллічем, посидіти коло нього, — без слів, без думок, збуваючи в сутінках тихий спокій під безсонну пісеньку того самого цвіркуна під грубкою.

Треба було попрати й полатати білизну, віддати підшити Івану Іллічу валянки. Трохи опорядити себе, а то й чоловік, і всі на світі, та й сама вона в тому числі забули, що вона жінка. Першого ж вечора Даша й Горпина ішли з лазні по замерзлих калюжах, легкий мороз віяв коло гарячих, розпарених щік, — от було щастя! Вони з Горпиною поставили самовар, приготували вечерю. Іван Ілліч і Іван Гора теж повернулися з лазні, і вчотирьох сіли за стіл, — чоловіки кректали від задоволення, борщ же який запашний, з самовара ж так хороше пахло! Іван Гора сказав:

— От, Іване Іллічу, по трудах і відпочинок…

Відпочити Даші не довелося. На другий день, перед тією годиною, коли мав повернутися Іван Ілліч, прийшла Онися з книжкою — Шіллером, стримана, серйозна, і заговорила, піднімаючи мрійні очі:

— Нудьга у мене, Даріє Дмитрівно… Чи я якась наврочена… Усі люди як люди, а я наврочена… У мене ще у маленької це помічалося… Ну, потім, звісно, рано вийшла заміж, діти… Та от — горе моє трапилось… Мені двадцять чотири роки, Даріє Дмитрівно… Скінчиться війна, — куди я піду? З чоловіком жити в хаті, дивитися в степ порожній? Після всього, що бачила, що я чула, — мені інше потрібно… — У Онисі під шинеллю піднялися груди, очі примружились: — Я цю книжку всю прочитала, в боях не розлучалася з нею… Може, я малосвідома, темна, неосвічена, але це можна поправити. Даріє Дмитрівно, в мені різні голоси живуть… Про себе я нічого не знаю, а про людей знаю… Сльози киплять, коли думаю, як би могла хоч про ту саму графиню Амалію розказати… Жива б вона постала з цієї книжки… Мені і Шаригін покійний про це саме говорив… Даріє Дмитрівно, ми сьогодні знайшли приміщення, в школі, чоловік на триста… Тут і теслярі є, і дерева можна дістати, і парусини… Чого б нам не зіграти «Розбійників»? Ролі ми пам’ятаємо… Сьогодні хлопці згадували: добре було б посміятися…

Прийшов Іван Ілліч і, звичайно, зрадів: «Прекрасна ідея! З тиждень тут постоїмо… Чудове буде свято для хлопців!..» Дивний був чоловік Іван Ілліч, — ніщо в ньому не могло затуманити життєрадісності: коли Даша коло нього, значить, мчимо на повен хід до щастя… Як у ті далекі, сині, вітряні червневі дні на пароплаві…

Так Даші й не вдалося послухати в сутінки, як б’ється серце коханого чоловіка, підсунутися обережно, наче котячою лапкою, до потаємних думок… Та чи й було у нього потаємне? Та й навіщо воно тобі, Дашо? Іван Ілліч — просто щедрий чоловік, все, що є у нього, до останку, — бери… І обличчя його, огрубіле від морозів і вітру, — просте, як сонце… Ах, все воно було б інакше, якби у Даші, в ніжній темряві її худенького тіла, заворушилось добре життя, плоть від його плоті…

Трупа почала репетирувати. Що це були за муки! Даша мовчки плакала, артисти соромились дивитися в очі одне одному. Огрубіли, розлютились, застудили голоси… Допоміг Сапожков: