Морок, у якому тону - Ксандер Демір

Даша

Поки хлопці поїхали до ветеринарки й в зоомагазин, я повернулась додому і прийнялась розігрівати їжу. Не розумію, як я легко я погодилась на цього цуцика? Невже, просто в дитинстві, коли я благала батьків взяти якусь бездомну тваринку, вони відмовляли, тому я так легко погодилась на авантюру хлопця? Думаю, так. До того ж песик в домі – це до щастя.

Я швидко розігріла усі страви у вечірньому меню, це вже можна так назвати, і буквально одразу ж у двері подзвонили.

-Привіт, сумувала? – у квартиру зайшли хлопці з цуциком на руках, точніше ніс його Саша, Давид тримав пакети з іграшками та з усім іншим для пса.

-Так, вже встигла. Ви так багато, що купили. – я навіть ледь рота не відкрила.

-В зоомагазині були скидки, нам пощастило. –Давид посміхнувся і поставив пакети на підлогу. – Вітаю, у нас ще один хлопчик. Лікарі сказали, що песик дуже слухняний і добрий.

-Ви так швидко.

-Так, черги не було, на щастя. – Саша поставив цуцика на підлогу і зняв з себе верхній одяг. – Я буду бавитись з ним!

-Так, тільки спочатку ми всі повечеряємо. І напевно, цуцика потрібно помити? – нахилилась до тваринки й погладила його.

-Не потрібно. Лікарі обстежили його, а грумери вже зробили своє діло. – заявив Давид, посміхаючись.

-Ну авжеж, я і не сумнівалась в тобі. – я розсміялась і вказала на кухню. – Вечеряти!

Поки я накривала на стіл, Давид і Саша грались з цуциком, і намагались правильно розташувати його миски, аби той також поїв. І з часом ми усі справились з нашими роботами й нарешті сіли за стіл.

-Ми заскочили з Сашком до магазину, і придбали дещо для нас з тобою, і Саші окремо. – несподівано до кухні зайшов Давид і простягнув мені пляшку вина і вишневого соку. – Сюрприз.

-Ти ж за кермом? – покосилась на хлопця.

-Я пропонував йому переночувати у нас. – проговорив Сашко.

-Таксі працює для такої справи. – Йилмаз посміхнувся і відкрив пляшку, беручи штопор, що висів як магнітик на холодильнику.

-Гаразд. Сідай за стіл вже.

Давид нарешті всівся, дивно посміхаючись до мене, ще й цей синець під його оком, оххх...

Ми швидко поїли вечерю, проте я і Давид, все ще залишались за столом, окрім Саши. Він одразу ж як поїв, побіг гратись зі своїм новим другом, повністю забуваючи про нас.

-Ти як себе почуваєш після бою? - відпила трохи вина з бокала, і поставила його на місце.

-Все гаразд, дякую. – він мило посміхнувся і схилив голову собі на кулак.

-Але ж.. твоя рука? Вона ж знову потурбувала тебе під час бою, так? – нахилила голову набік, пильно дивлячись на хлопця. – І не обманюй мене, що все гаразд. Яна розповіла мені правду.

-Ох, ці Йилдизи. – закотив очі. – Весь час постійно пліткують про все. Сім’я.

Ми засміялись і знову перекинулись поглядами.

-Ти так і не хочеш розказати про свою руку, так?

-Ні, та не в тому діло. Мені нема чого приховувати вже, ти і так все знаєш. – він протер свій лоб і продовжив. – Під час бою і справді, я просто не так вдарив і потягнув м’яз, тому, так, трохи схватила рука. Але зараз все добре вже, я розім’явся і біль минула.

-Тобі потрібно бути обережним, а не займатись єрундою, цими боями.

-Гаараазд, мамочка. Я буду більш обережним. – посміхнувся, кліпаючи очима. Я закотила очі. – До речі, після бою до мене підійшли деякі вихованці Костюка, я думав вони мене бити будуть, проте ні. Просились, аби я став їхнім тренером. Уявляєш, я і тренер.

-Ого. – я пильно стежила за усіма боями, але той накал, що був між Давидом і Сергієм, відчули усі. Бій і справді був шикарний і технічним. Ніколи не могла повірити, що мені сподобається дивитись на таке. – І що ти їм відповів?

-Сказав, що подумаю. Я не маю кваліфікацію тренера, аби тренувати хлопців. На жаль. Тому навряд-чи вийде. – він розвів руки в сторони, криво посміхаючись.

-Колись ти розповідав мені, що хочеш відкрити свій гурток якийсь. Можливо це знак? – я зловила очі Давида, і навіть не усвідомлюючи того, закусила губу. Що зі мною? Спочатку його оголений вид, тепер просто його коронна посмішка… Я схожу з розуму.

-Я подумаю, але навряд в мене вийде. Я вдячний, що ти мене підтримуєш, попри те, що в обід ти підтримувала мого суперника. – Давид знову посміхнувся краєм губ, піднімаючи одну брову.

-Стоп! Коли це я вболівала за Сергія? – покосилась на Йилмаза.

-Мамо, Давид, я вигадав ім’я песику. – несподівано до кімнати забіг Саша, а за ним і його новий друг. – Тепер його ім’я – Байт!

-Чому саме це ім’я? – запитав Давид.

-Не знаю, таке в голову прийшло. Я люблю комп’ютери. – син посміхнувся і втік знову гратись.

-Нехай бавиться собі, він ще малий. – сказала я і кинула до рота шматочок яблука. – Хоча, знаючи Сашу, зараз він вивчає «як стати кінологом, коли мені шість?». – ми знову розсміялись і випили трохи вина.

-Він справді так сильно любить ці всі науки, правила, головоломки? – здивувався Йилмаз.

-Неймовірно. А останнім часом, виявилось ще, що він почав вигадувати свої вірші. Схоже, це у вас в крові.

-Я також в такому віці почав писати вірші. Дитячі, безглузді віршики. Проте, наукою я не захоплювався сильно. Хоча, знаю, хто неймовірно таке любив.

-З вашої сім'ї? – цікаво, хто це може бути?

-Так, дідусь дуже любив науки, космос, головоломки і будівництво. Як тільки мене забрали до Туреччини, саме він постійно доглядав за мною, з бабусею, і намагався показати, що всі ці цікавинки, математика, те, інше, неймовірно цікаво, але я не фанат цього. – видно було як він засумував і опустив погляд. Ібрагім і справді був дуже хорошою людиною. Я б знову хотіла прилетіти до них в Стамбул і провести час з його рідними, як колись.

-Мені шкода.. – я сіла поруч з Давидом, я обійняла його руку, схиляючи голову йому на плече.

-Він дуже любив тебе. Коли він приїхав до Києва, аби дати мені нові документи, він сказав одну фразу, яку я дуже запам’ятав: «Піклуйся про Дашу, вона зараз важливіша за всіх має бути для тебе. А я онуків хочу! Точніше правнуків.». Шкода, що він так і не побачив Сашу.

-Думаю, бабуся Сайжі буде не проти, аби внук завітав до неї якось. – я посміхнулась, дивлячись в очі Йилмаза, видно були як вони загорілись і він був щасливий.

-Спочатку потрібно розповісти Саші. Але я не хочу все робити скоро.

-Ти правий. – я відпустила його і прислухалась до тиші. Чому так тихо?

-Щось сталось? – підняв брови Давид, косо дивлячись на мене.

-Чуєш? – знову продовжила прислухатись.

-Що я маю чути?

-Занадто тихо.. схоже, там щось відбувається!

Я піднялась з-за столу і направилась до кімнати сина. Зазвичай, коли так тихо, Саша щось чворить, по типу: побудую вежу з фоторамок, чи маминих каблуків, чи щось на кшталт цього. Але як тільки я зайшла до середини, побачила сплячого сина, що обіймав Байта, який також мило сопів.

-Щось стало..? – до кімнати зайшов Давид, голосно говорячи, але я прикрила його рота.

-Чш.. – вказала на двері й ми вийшли до коридору, закриваючи двері в кімнату сина. – Схоже, він сьогодні сильно вимотався.

-Так, навіть забув показати мені свій готовий набір. – Давид посміхнувся і ми відійшли трохи далі, опиняючись між двома стінами, в арці, що вела до зали.

-Ти не сильно засмутився, я бачу. – я відповіла хлопцю взаємністю і той ще більше хитро посміхнувся, закусуючи губу. Куди він дивиться?

-Так, ти справді вболівала за мого суперника, коли на рингу був ще твій коханий чоловік? – підняв брови й знову лис. – Я б завжди підтримував тільки тебе.

-Чому ти вирішив, що я була на боці Костюка? – також підняла брови та провела по його торсу пальцем. В обід він був роздягнутий, а зараз на цьому прекрасному накачаному тілі була темна сорочка.

-Під час перерви, ти щось тихо шепотіла йому на вухо.. – він покосив брови, продовжуючи тримати посмішку.

-Взагалі-то, я попереджала його про твою руку, аби він був обережним. – пояснила Йилмазу.

-Оу, ти переживала за мене? – він поставив наді мною свою руку, спираючись на стінку.

-А ти думаєш, я за тебе не переживаю взагалі? – знову провела пальцями по його тілу, від чого він здригнувся. – Погано думаєш.

-Та невже. – нахилився до мого вуха, спостерігаючи за моєю реакцією. – Здається, вино знову любить грати в мені. І я до біса хочу тебе поцілувати.