Червоне і чорне - Стендаль
В той день щастя Жюльєна могло б зробитися чимось тривалим. Але нашому героєві забракло сміливості бути відвертим до кінця. Йому треба було наважитись набратись мужності й дати бій, але — негайно; пані де Реналь здивували слова Жюльєна, бо в її оточенні всі повторювали, що треба остерігатися появи нового Робесп’єра саме з середовища отих занадто вчених юнаків з нижчих верств. Пані де Реналь ще довго зберігала холодність і, як здавалось Жюльєнові, підкреслено виявляла її. Насправді ж прикре враження від його слів у неї швидко змінилось острахом, чи не сказала вона йому мимоволі чогось неприємного. Це занепокоєння виразно відбилось на її обличчі, яке доти випромінювало таку безмежну чистоту й щирість, особливо коли вона почувала себе щасливою вдалині від усяких надокучливих людей.
Жюльєн вже не наважувався щиро висловлювати свої мрії. Перша жагуча пристрасть минула, і він міг спокійно міркувати про все. Йому спало на думку, що небезпечно ходити в кімнату пані де Реналь. Хай краще вона приходить до нього. Якщо раптом хтось із слуг побачить її в коридорі, то для пояснення завжди знайдеться безліч причин.
Але це мало і свої незручності. Жюльєн дістав від Фуке кілька книг, яких він, молодий богослов, не міг би взяти в книгаря. Він наважувався розгортати їх тільки вночі. I часто йому було б приємніше, якби ці нічні відвідини не переривали його занять. А ще ж так недавно, до отого випадку в саду, він не міг би прочитати й рядка, чекаючи побачення.
Завдяки пані де Реналь йому відкрилося тепер багато нового в книжках. Він насмілювався розпитувати її про безліч дрібниць, від незнання яких заходить у безвихідь розум юнака, що не належить до світського товариства, хоч який би він був обдарований від природи.
Це виховання любов'ю, яке провадилось жінкою зовсім недосвідченою, було для нього справжнім щастям. Ульяновим очам відкрилося суспільство саме таким, яким воно тоді було. Розум його не затьмарювався розповідями про те, що відбувалося в далеку давнину — дві тисячі або навіть шістдесят років тому за часів Вольтера й Людовіка XV. Яка то була невимовна радість, коли
101
з очей його спала полуда і йому стало зрозумілим те, що відбувалось у Вер'єрі!
На перший план виступали різні складні інтриги, що зав'язалися два роки тому навколо безаясонського префекта. Ці інтриги підтримувались листами найзнатніших осіб з Парижа. Йшлося про те, щоб зробити пана де Муаро — це була найнабожніше людина в цілій окрузі — не другим, а першим помічником вер’єрського мера.
Його конкурентом був дуже багатий фабрикант, якого треба було за всяку ціну відтіснити на місце другого помічника.
Нарешті Жюльєн почав розуміти натяки, що робились на парадних обідах у пана де Реля, коли в нього збиралася місцева знать. Це привілейоване. товариство було глибоко зацікавлене в тому, щоб посада старшого помічника дісталася саме панові де Муаро, про кандидатуру якого ніхто в місті, а тим паче ліберали, не мав й гадки. Це питання набувало тим більшої ваги, що, як відомо, східний бік головної вулиці у Вер'єрі мав бути відсунутий більш як на дев'ять футів, бо ця вулиця стала тепер королівським трактом.
Так ось, якби панові де Муаро — власникові трьох будинків, які підлягали перенесенню,— пощастило посісти посаду першого помічника, а згодом і мера {коли пана де Реналя оберуть депутатом), він би, в разі потреби, закрив на все очі, і будинки, які виходять фасадом на королівський тракт, були б тільки злегка перебудовані і, таким чином, простояли б іще сто років. Незважаючи на високу набожність і безсумнівну чесність пана де Муаро, всі були певні, що він буде «поступливий», бо в нього велика сім'я. Серед тих будинків, що підлягали перенесенню, дев'ять належали найзнатнішим особам у Вер'єрі.
В очах Жюльєна ця інтрига важила далеко більше, ніж» історія битви при Фонтенуа,— цю назву він вперше побачив в одній з книг, присланих йому Фуке. Чимало було на світі такого, що дивувало Жюльєна ось уже п'ять років, відколи він став ходити вечорами до кюре. Але скромність і смирення є найбільшими чеснотами юнака, що студіюе теологію, а тому він не мав змоги ні про що розпитувати.
Одного разу пані де Реналь дала якесь розпорядження лакею свого чоловіка, ворогові Жюльєна.
— Але ж, пані, сьогодні остання п'ятяиця місяця,— відповів той багатозначно.
— Тоді йдіть,— сказала пані де Реналь.
— Значить, він зараз піде в отой сінний склад, де колись була церква, яку недавно знов відкрили,— сказав Жюльєн,— але навіщо? Ось таємниця, якої я ніколи не міг зрозуміти.
— Це якийсь дуже спасенний, але дивовижній заклад,— сказала пані де Реналь,— жінок туди не пускають. Я тільки знаю, що там усі кажуть один одному «ти». Наприклад, якщо лакей там зустрінеться з паном Вально, то цей зарозумілий дурень зовсім не розгнівається на те, що Сен-Жан звертатиметься до нього на «ти», і сам відповість йому тим самим. Коли ви хочете докладніше дізнатися, що саме там робиться, я розпитаю при нагоді пана де Можірона і пана Вально. Ми вносимо туди по двадцять франків за кожного слугу, щоб вони нас коли-небудь не зарізали.
Час минав непомітно. Коли Жюльєна опановували напади похмурого честолюбства, він згадував про принади своєї коханої і заспокоювався. Змушений ховати від неї свої сумні й глибокодумні міркування — бо він і вона належали до протилежних таборів,— Жюльєн, сам того не помічаючи, ще сильніше відчував щастя, яке вона йому давала, і дедалі більше підпадав під владу її чарів.
В ті хвилини, коли в присутності дітей, що стали тепер вже надто кмітливі, їм доводилося триматися в рамках спокійної, розважливої розмови, Жюльєн, дивлячись на неї сяючими від кохання очима, покірно слухав її розповідь про те, що робиться в світі. Часто, серед
