Царівна - Ольга Юліанівна Кобилянська
Що йому маєток дістався, не врадувало його надто. Казав, що навіть не зробило на його глибшого враження, що так уже збайдужнів. Так само остався байдужним, коли йому наслідничий заявив, що віддасть йому і другу половину грошей, котрих він, Орядин, зрікся. Що йому їх не потрібно, а йому, молодому, що має ще стільки боротися, здадуться. Він пронизав старого очима і, усміхнувшись згірдливо, сказав, що добре, що прийме їх.
В перших днях по своїм приїзді не виходив майже з дому. Годинами пролежував нерухомо на отомані, положивши під голову руки та вдивившись у супротилежне вікно або в що-небудь.
Чи роздумував над дальшим життям, над своєю будуччиною, чи над спадщиною, що дісталась йому так легким способом і могла не одно змінити на добре, чи над чим іншим, ніхто не знав. Ніхто й не допитувався. «Також не сміли», — мовила Зоня.
У дві неділі по його повороті відбулася між ним і Зонею «буча». Лена, котра, як і всі інші, тепер для мене настроєна ласкаво, ділиться зі мною кождою своєю думкою. Вона була свідком тої сцени. Балакалось між іншим о деяких знакомих і мимоволі перейшла бесіда на мене, причім він довідався о моїх заручинах з Лорденом.
— Хто, хто виходить за Лордена? — спитав.
— Наталка!
— Наталка? — А по малій задумі додав: — Ага, вона! Верковичівна!
— Вона. Адже ти її знаєш? — закинула Зоня.
— Знаю, знаю! — відповів, змішавшися. А по хвилі додав з глумом: — Отже, вона виходить за його! Ну-ну!
— І що ж на тім дивного, Василю?
— О, дивного властиво нічого: хіба лиш те, що вона не здавалася мені одною з тих, що виходять за перших ліпших, як їм навинуться. Впрочім, всіляко буває на світі.
— Вона не конче хотіла за його йти.
— Але таки виходить.
— Так за кого ж було їй іти?
Він не відповідав зараз.
— Вже за кого-небудь іншого, лише не за його.
— Так! То могла була ждати без кінця. Оскільки я знаю, то її не сватав ніхто.
Він спаленів.
— І звідки ж ти то так добре знаєш? — питав насмішливо. — Чи вона перед тобою сповідалася?
— Передо мною не треба сповідатися. Я знаю тут всіх, що могли би женитися, а ті не взяли, б її. Прочі ж — то голодники, Василю!
— Це ти на мене! — звернувся до неї бистро, і очі в нього загоріли.
— Бог з тобою, Василю! — боронилась дівчина, чимало зчудована його гнівом. — Ти прецінь не сватав її ніколи!
Він знов почервонів, немов його хто окропом посипав, і відвернувся від неї до вікна, в тінь. Трохи згодом спитав:.
— Яка вона?
— Хто такий?
— Ну, адже вона, вона!
— Ага, Наталка! Та як то, Василю, «яка вона»?
— Чи щаслива? І чи любить його також «страшно»? — І розсміявся чогось.
— Не знаю, чи любить. Сумніваюся навіть, чи щаслива. Правда, Леночко? Від заручин стала якась дика, навіть змарніла.
— А яка була перше? — І його очі спинилися вижидаючо на Зониних устах.
— А яка ж би? Вона поводилася завсігди так, мовби була чимсь ліпшим від нас. Чи не так, Леночко? Тепер стала ще дразлива, уста в неї якби забули усміхатися, стала от, напр., раrdon[58], як ти.
— А про те все рішилася за нього вийти! — повторив знов. — Шкода її!
Зоня усміхнулася жартівливо.
— Так бери ти її, коли тобі її так жаль! — промовила. — Тепер маєш уже господарство, і лише жінки тобі бракує!
Ух! як він на неї видивився, а очі як заіскрилися в його. — Не глузуй собі з мене! — казав; — Знай, я тепер не до жартів настроєний!
— Так я настрою тебе до них!
— Пильнуй себе. Вже ви мене так настроїли, що я змарнував свої сили!
Зоня спалахнула.
— То ми тому винні? — накинулася. — Ох! Це славно! Ми, може, також винні, що ти в карти грав і пропускав гроші?
— Не ваші гроші пропускав я!
— Ні, але чужі!
Він став білий, мов сніг, і зблизився до неї.
— Ти відки це знаєш? — спитав, а очі в його так і горіли.
— Знаю!
— Хто тобі казав?
— Той, хто знав.
Він мов збожеволів з лютості чи з чого. На столику коло його стояла цінна ваза. Вхопив її і кинув об землю так, що розтріскалася на дрібні кусні.
— Так! — сказав опісля не своїм голосом.
— Ти! — зверещала Зоня і запінилась собі.
— Цього я тобі ніколи не забуду! — сказав він.
— О, я знаю, я знаю дуже добре, що ти казишся, почувши правду. За неї то готов і мститися.
— Ти не маєш наглядати моїх учинків.
— Наглядати ні, але свої думки про тебе вільно мені мати, і я скажу їх навіть тобі прямо в лице. Ти слабодух помимо свого таланту і енергічного поведення, а по-друге, ти забрукався[59] морально, і тому не поважаю тебе так, як давніше.
Він розсміявся вимушеним сміхом, а опісля сказав:
— Де моя провина, і в чім проступок супроти себе самого, тямлю аж надто добре, і я сам для себе справедливий суддя. Але ви, що не бували ніколи людьми, ви попхали мене на ту собачу дорогу, на котрій я, на вашу думку, «забрукався». Та пождіть, колись поклонитесь ще мені, але тоді я і в вас найду хиби. Ви лицеміри!
Зоня тремтіла від зворушення.
— Це подяка, Василю, за ту поживу, що тобі мій батько подавав?
— Трійла подавав.
— Ти негіднику невдячний! Я мала тебе за чеснішого чоловіка, хоч сперечалася з тобою так часто! Тепер я тобі цієї обиди не забуду.
— То не дразни мене! — говорив погаслим голосом. — Якби ти знала, скільки я всього пережив, то ти би була ліпшою для мене!
— То гамуйся; на те дав бог розум.
— В мене нема бабського сумління. — І, зміривши її зневажливо очима, вийшов з кімнати, гримнувши за собою дверми.
— Видиш, який став? — говорила Зони. — Ми аж на лицемірів виавансували. Зате він став культурнішим. Давно вірив ще хоч в ідеали, а тепер. — І не докінчила, скрививши уста згірдно.
Отже, на його