Ліки від кохання та інші оповіді психотерапевта - Ірвін Ялом

Але чи дійсно ви чесний? Як щодо тих почуттів, які у вас всередині і які ви не показуєте? Дозвольте висловити здогад: коли ви сказали «Велике діло!» Сарі та Марті про їхні зґвалтування, ви, можливо, думали про свій рак і про те, із чим ви постійно стикаєтеся? Ваше пекло набагато гірше, і це те, що загрожує вашому життю саме зараз, а не якась там неприємна подія, що сталася рік чи два тому.

Можливо, ви хотіли здобути якусь підтримку в групі, але як ви можете на це сподіватися, коли ви такий жорстокий? Ви навіть ще не говорили про рак. — Ще раніше я спонукав Карлоса розповісти в групі про свій рак, але він зволікав: казав, наче боїться, що його будуть жаліти, а ще не хотів, щоб це стало на заваді його майбутнім інтимним стосункам із жінками з групи.

Карлос широко посміхнувся.

— Чудова спроба, док! Тут є певний сенс. У вас голова таки варить. Але я буду чесним: мій рак не спадав мені на думку. Від того часу як ми припинили хіміотерапію два місяці тому, я жодного дня не згадував про свій рак. І це класно, чи не так — забути про це, бути вільним, бути в змозі поки що жити нормальним життям?

Чудове запитання, подумав я. Чи добре про щось забути? Я не був упевнений. За всі ці місяці терапії з Карлосом я виявив, що можу з вражаючою точністю робити висновки про протікання раку завдяки його думкам. Коли хвороба була в стані загострення і Карлос відчував подих смерті, він активно переосмислював свої життєві пріоритети і ставав більш вдумливим, співчутливим та мудрим. І навпаки, щойно наставала ремісія, він керувався, як сам про це заявляв, своїм членом і ставав грубим та обмеженим.

Одного разу я бачив карикатуру в газеті, на якій був зображений розгублений опецькуватий маленький чоловічок, який казав: «Одного дня, коли вам буде сорок років, ви все зрозумієте… А потім все почнеться знову!» Ця карикатура дуже пасувала Карлосу, за винятком того, що в нього був не один такий епізод, а багато повторюваних епізодів, коли йому прояснялося, — і потім все йшло по колу знову. Я часто думав, що міг би вигадати якийсь спосіб, щоб змусити його пам’ятати про смерть: «усвідомлення» того, що смерть уже близько, могло б допомогти йому серйозно змінити ставлення до життя та до інших людей.

З його сьогоднішньої показної промови, а також виступу в групі кілька днів тому було зрозуміло, що рак відступив, а смерть разом із властивою для неї мудрістю була далеко від нього, і він уже встиг викинути її з голови.

Я спробував підійти до нашої проблеми інакше.

— Карлосе, перед тим як ви почали ходити на заняття в групу, я намагався вам пояснити основний принцип групової терапії. Пам’ятаєте, на чому я наголошував? Усе те, що стається в групі, ми зможемо використати згодом під час індивідуальних занять. Так?

Він ствердно кивнув.

Я вів далі:

— А один із найважливіших принципів у груповій роботі — це те, що група є мініатюрним світом: яке б середовище ми не створили в групі, воно є відображенням способу життя, що його ми самі обрали. Пам’ятаєте? А ще я сказав, що кожен з нас створює в групі той самий світ, у якому живе в реальності, чи не так?

Він знову кивнув. Він слухав.

— А нині погляньте, що відбувається з вами у групі! Ви розпочали курс разом з людьми, з якими ви, вірогідно, могли б потоваришувати. Адже коли ви починали, ми обоє погодилися, що вам потрібно працювати в напрямку встановлення якихось соціальних зв’язків. Саме тому ви почали відвідувати групові заняття, пам’ятаєте? Але зараз, через шість тижнів, ви реально роздратували всіх без винятку учасників групи і принаймні одного психотерапевта. І це лише ваша провина. Ви зробили у групі те, що зазвичай робите поза групою! Я хочу, щоб ви відповіли мені чесно: ви задоволені? Чи це саме те, чого ви хотіли від стосунків з іншими людьми?

— Докторе, я цілком розумію, про що ви говорите, але є невеличка нестиковочка. Я взагалі не переймаюся жодним придурком у цій групі. Вони не справжні люди. Я ніколи не збираюся асоціювати себе з такими лузерами, як вони. Їхня думка для мене нічого не варта. Я не хочу налагоджувати з ними ніяких стосунків.

Мені була знайома ця звичка Карлоса замикатися в собі в подібних ситуаціях. Він став би, я так думаю, більш розсудливим за тиждень чи два занять у групі, і за звичайних умов я мав би бути терплячим і просто почекати. Але наразі я підозрював, що коли не владнаю проблему, то він покине групу чи ще до наступного заняття пересвариться з іншими її членами. Із часу, коли відбувся цей незвичний інцидент, я почав сумніватися, чи взагалі колись зможу переконати іншого психотерапевта взяти Карлоса до себе в групу, але я завзято продовжував:

— Я чую ваші злі та швидкі на осуд міркування, і я знаю, що ви справді так відчуваєте. Але, Карлосе, спробуйте на хвилинку прокласти коло них межу і подивитися на це з іншого боку. І Сара, і Марта дуже страждали. Які інші почуття ви мали до них? Я не кажу про головні чи першочергові почуття, але про якісь інші ваші короткочасні відчуття.

— Я знаю, що ви дуже стараєтеся. Ви робите все можливе для мене. Я хочу вам допомогти, але до цього говорив про якісь дурниці. Ви змушуєте мене говорити про мої почуття і обговорювати те, чого я зовсім не відчуваю. Цей офіс є для мене єдиним місцем, де я можу говорити правду, і правда в тому, що більше за все я хочу переспати із цими двома сучками! Я це і мав на увазі, коли казав, що якби зґвалтування не забороняли, то я робив би це! І знаю, як саме я почав би!

Більш вірогідно, що мова йшла про Сару, але я навіть не перепитував. Читати йому проповіді я хотів би в останню чергу. Можливо, між нами було якесь своєрідне едіпове змагання, яке робило наше спілкування вкрай важким. Він ніколи не гаяв можливості описати мені та навіть зобразити на папері, що він хотів би зробити із Сарою. Уявити-но тільки, він собі надумав, що ми були суперниками й обоє хотіли домогтися Сари! Я знаю, він вірив: причина того, що я раніше переконав його не запрошувати Сару нікуди, полягає в тому,