Паруси над степом - Віктор Семенович Близнюк

проведемо військо на фронт, буде гражданська власть — може, народ втихомириться. Кого за ребра візьмемо, кого земелькою задобримо. А то, бач, красна сволота, з німцями надумали шуткувать: там листочок паскудний підкинуть, там зіпсують машину, там кабель поріжуть. А комендант із кого нерви мотає? Із старости. «Пристрелю, — каже, — як собаку, коли диверсантів не зловите!» Еге ж, піди злови, коли усі вовком дивляться на германців. Та й мене, старосту, аби їхня воля, давно б із світу зжили. У-у-ух, сволота, до одного — в яму, нікого не пожалів би. Мене хіба пожаліли: за мішечок фуражу — в тюрму. Я їм не забуду! Я доберусь до них!..

Федоренко із присвистом хльоскає коней батогом, і бричка, мало не перекидаючись, летить по розгрузлій дорозі.

— Гей, розтуди!.. Німців проважаєм! — разом з грязюкою летять хриплі голоси…

Під вечір до Поліщуків завернув мотоцикліст — похмурий унтер-офіцер у темних окулярах. Не кажучи ані слова, вхопив Валька за руку і потяг до мотоцикла; із коляски викинув залізний коток, показав на мигах, як треба змонтувати телефонний кабель. «Айн кілометр — цвай ур!» — штурхнув хлопця в спину, погрозливо ляснув себе по кобурі з пістолетом. Мовляв, коли за дві години не змотаєш кілометр кабелю, погано буде…

Мотоцикл, буксуючи в калюжах, попетляв степовою дорогою і зник за Козацькими могилами. Валько турнув ногою коток, вилаяв себе:

— Ах, йолоп! Дався в руки цьому очкастому!

Він спересердя плюнув у той бік, куди поїхав німець, і з сумом подумав: як же тепер викрутиться? Втекти нікуди не втечеш: фріц припреться до їхньої хати, і якщо не йому, то матері бідній дістанеться. Виходить — змотувати кабель? Валько швидше відрубав би собі палець…

А, може, й справді? Ні, не всерйоз, а так лише… подряпать, закутать ганчіркою і… вишнею, хоч сушеною, потерти зверху. Щоб червоно було…

Мати зібралась до річки прати білизну. В сінях вона побачила: сидить її старший син на долівці і, стогнучи від болю, перев’язує палець.

— Валику, що з тобою?

— Та… порізав.

— Боженько! Як же ти? Приклади подорожника…

— Єрунда, заживе, як на сіркові, — і Валько, щоб не тривожити матір, стукнув кулаком по замотаному пальцю, — мовляв, дрібниця! І з ножем пішов у двір чистить викопані буряки.

Як тільки мати повернула за хлів, Валько гукнув братові:

— Льонь! Там на печі вишні сушаться. Принеси, які сиріші.

Через хвилину його рука була закривавлена по самий лікоть.

— А ти сходи до котка, — сказав Валько, — змотай трохи кабеля і потри вишнями. Дивись, щоб кісточок не було. Скумекав?

— Буде зроблено! — козирнув Льонька.

Отже, лишилося тільки пояснити унтер-офіцерові, як сталося нещастя. Виглядаючи мотоцикліста, Валько сидів на призьбі, дув на вишневу кров і жалібно скиглив. Льонька навіть позаздрив братові: талант! Грає, чортяка, мов справжній артист!

Коли біля двору запахкотів мотоцикл, Валько підвів поранену руку і скорчив гримасу мученика. А німець?.. Він гепнув об землю порожнім котком, його ніздрі хижо здригнулися.

— У-у-у! Руські швайн! — фашист чоботом ударив хлопця під груди; Валько підлетів, наче сніп, і розплатався на землі.

— М-а-мо! — несамовито крикнув Льонька і, зігнувшись, упав німцю під ноги; щось чиркнуло його по зубах, але він міцно вп’явся руками в халяви. Німець, звіріючи, тріпнув ногою, — Льонька полетів у калюжу. Запінений вояка кинув у коляску коток, крутнув рулем, і машина з ревом вискочила на вулицю.

Все це діялось у гарячці, коли немає ні страху, ні відчуття болю; лиш по хвилині-другій Льоня ворухнув задерев’янілим язиком — щось солоне в роті… кров. Глянув на Валька. Лежить весь пом’ятий, в грязюці, а обличчя біле-біле, як полотно.

Зціпивши зуби, брат сів, обвів каламутним поглядом двір:

— Поїхав гад?

— Поїхав.

Раптом із-за хліва вигулькнула мати. Певно, почула Льоньчин крик. Бідна матінка! Як вона бігла на гору — аж дух їй забило.

— Синочки! Що з вами?!

Притисла Вальчину голову до грудей, судорожно провела пальцями по обличчю.

— Сироти мої горьовані! Чого ж не позвали? Я пельку роздерла б йому, собаці!..

Вже давно стемніло, вже пора було спати, а Валько усе блукав по саду. Він кипів, він не знаходив собі місця. Досі ніхто — ні батько, ні мати, ні старша сестра — навіть пальцем не чіпали його. Бо й не було за що. Він ніколи не кривив душею, не відмовлявся від найтяжчої роботи, не просив собі чогось зайвого. І от якийсь приблуда по-звірячому побив його.

— Ви ще заплачете гіркими сльозами! — погрожував Валько кулаком у темінь осінньої ночі.

Льонька впав на ліжко і швидко заснув. Чи то снилось йому, чи справді так було: ніби хтось приходив до них опівночі, глухо гомонів під вікном, потім щось загупало у дворі й стихло.

Десь над ранок до нього під ковдру шурхнув Валько; його мокрий чуб пахнув чомусь річковим мулом і жабуринням…

* * *

Сліпа, совина ніч впала на степ.

Володька, раз у раз потрапляючи у калюжі, брів до Ліди. В густій непроглядній мряці Поліщуківський «ковчег» вигинався горбатою скиртою соломи. Володька тричі постукав у шибку. Тихенько рипнули двері, на порозі стала Ассоль (і між собою хлопці так називали Ліду).

Шумило щось буркнув замість привітання. Він аж кипів од злості.

— Я накажу твого!.. Я просто не візьму його з собою!

— Кого це твого?

— А того, хто про зорі тобі торочить!

— Грея?

— Спасибі, догадалася!

— Не гарячкуй. Що скоїлося?..

Ситуація