Паруси над степом - Віктор Семенович Близнюк

Коли учні купкою лягли в бур’яні відпочити, Льонька довго жував листок щавлю, аж поки не затерпло в роті од кислого, потім сплюнув сердито:

— Оце щоб побачив батько, сказав би: кому ж ви помагаєте, голубчики?

Почувши слово «батько», зітхнули обидва Лебедики. Видно, згадався пропахлий бензином тракторист, який орав десь землю танковими снарядами. А вони, солдатські діти, ще й підсобляють німцям.

І тут Льонька ляснув себе долонею по лобі. Він пошептався з Лебедиками, Лебедики передали його слова хлопцям. І закипіла робота! Ліщинська була здивована: що трапилось з учнями? То, мов неживі, ледь волочили ноги, все хитрували, аби ушитися з її очей, а це один поперед одного несуть зілля. Та ще як утрамбовують: в кожному відрі — по 4, по 5 кілограмів! Вже до обіду план був перевиконаний вдвічі.

Наступного дня Льонька старався за двох. Адик аж зеленів від заздрощів, він обливався потом, не розгинав спини, та все ж був останнім. Ліщинська гарчала на нього: «Ворушись скоріше, тетеря!» Все б ішло добре, якби не підслідкував Адик. Коли Льонька поставив відро на ваги і не без задоволення відзначив про себе: «Ого! Аж сім кілограмів!» — Адик шепнув щось матері.

— Та невже? — і Ліщинська умить запустила руку в відро.

У Льоньки потемніло в очах: під шпоришем лежить камінь. Важкий сірий камінь — їх багато за клубом.

Холодні пальці вп’ялися в його плече. Над вухом засичало:

— Ага, с-с-спіймався, виродок! Ну!.. Скільки каменів нано-с-с-сив?

Що ти їй скажеш? Не признаватися ж, що носили каміння гуртом, що вчора повезла машина табунчанський «подарунок» німецьким солдатам — повні ящики бур’яну впереміж з кам’яними головешками.

— Адик, поклич німців! Куди пішли? До ставка? Тоді сам неси різки.

Ліщинська за вухо пригнула настраханого Льоньку до землі.

— Бий!

Цьвохнула різка, вогнем пеконуло по литках.

— Креши, не жалій! Він жалів тебе, коли видирав годинника?!

По ногах, по спині — цьвох, цьвох, цьвох! Льонька весь зіщулився, стиснувся пружиною і, вкусивши Ліщинську за лікоть, виприснув з її судорожно чіпких рук.

Вже на дорозі почув дикі виляски — то захлинався писклявим сміхом Адик. А Ліщинська стояла з перекошеним ротом і сипала прокльони.

— Чорнорота!.. гадина! — скрикнув котрийсь Лебедик; брати витрусили в канаву зілля, вірніше камінь, притрушений зеленню, і подалися додому.

Учні, мов сполохані горобці, розлетілися у всі боки.

Відшуміли рясні вересневі зливи, легким павутинням спливло бабине літо. Люди із смутком дивилися на поля, що заростали бур’янами. Вже давно відсіятися пора, але руки ні до чого не бралися. І в душі хлібороба чорним осотом пробивалася тривога: прийде весна, загляне в комори — пусто. Німці вивезли все, що було на току; жінки вишкрібали із засіків останнє, щоб спекти дітям коржа. Чим сіяти? І як взагалі жити? Колгоспів, звісно, не буде: згадай при чужинцю слово «колгосп», як він, звірюка, за нагана хапається: «Большевік! Капут!..»

Кажуть, ніби в селах ладнають якісь земельні общини, а що воно таке, община, ніхто гаразд не знав. Федоренко об’явив: приїде з району зондеркомісар[12] (староста шанобливо підкреслив: мовляв, дуже велике цабе!), і все вирішиться. Хто мріяв про земельку, — а такі знайшлися, — з дня на день чекали поважного гостя.

Готувався до зустрічі з отим «цабе» і Швайка.

Це був найбезпутніший чоловік на селі. Намучилася з ним жінка, померла. Залишилось троє діток; колгосп допомагав одягати й годувати їх. Не було тих зборів, на яких не соромили б Швайку, не вимагали, щоб взявся за розум. І він ще так-сяк тримався. А тепер, при німцях, зовсім спився, забув про свою домівку; люди підібрали дітей, і батько махнув на них рукою.

За літо його хата облупилась, посунулась; криша світила дірками, в печі гуляв вітер. Все, що було в хаті, Швайка пропив, лишив собі тільки старе відро і торбу з тютюном. Спав на соломі у кутку, а коли дощ хлюпотів у вибиті шибки, брав шинельку і плентався до конюшні; ранком сторож викидав із жолоба — разом з об’їдками — закошланого волоцюгу.

І чого йому хотілось земельки — Швайка й сам не знав. Інколи, зігнувшись на гнилій підстілці, він бачив себе хазяїном на широкому лану. Іде за плугом, погейкує на круторогих… Та видіння швидко зникло з важкої на похмілля голови. Хотілось водички, хоч маленький ковток, але ж треба вставати, іти до криниці… а тіло скувала така застаріла, така дрімуча лінь і байдужість до всього, що й вогнем його не підняти з холодної постелі. І тоді із темних закутків душі просочувалась ненависть до найсвятішого — до землі: «Ану її, розпрокляту!» Та Швайка знав: ранком, коли за пляшкою самогону Федоренко знов підбиватиме його, обм’яклого і захмілілого, йти на уклін в райуправу, він байдуже погодиться: «Раз, трясця його матері, треба — пойду. Аякже! Буде земелька»…

…Розбризкуючи грязюку, з шумом і свистом мчала по вулиці бричка. В ній, по-панськи розвалившись, сиділо двоє: короткий неповороткий Федоренко (пика кругла й червона, як мідний таз) і сухий, наче дишло, Швайка. Біля кожної хати вони хрипіли п’яно й начальственно-грізно:

— Гей, розтуди вашу!.. Завтра в обід до школи! Німців, чуєте, проважаєм! Уперьод, на фронт!

«Пан» староста іржав, як жеребець, а управитель Швайка тихцем підхихикував, ховаючись за широкою спиною свого благодійника. Так, благодійника, бо це ж за проханням старости його, Швайку, призначили управителем. Тепер вони вдвох — хазяї, пани над селом. Пий-гуляй, скільки душа бажає! Ось