Четвертий вимір. Шрами на скалі - Роман Іванович Іваничук

— Потім про це, Миколо… Що ще тоді говорив Ніколадзе?

Цілий рік вирувало студентство. Ми не ходили на лекції, збиралися біля університету й спокійно вистоювали більше, ніж по півдня, чекаючи, що все–таки вийде до нас якщо не ректор Плетньов, то хоч куратор університету Філіпсон і спитає, чого ж ми домагаємося. Університет було закрито. Нас явно ігнорували. Тож одного дня кілька десятків урвителів (між ними нас трьох не було, ми протестували проти фізичних розправ) вдерлися у квартиру Філіпсона й виволокли його на Невський проспект. На нього наділи блазенський ковпак, штовхали, обпльовували, словом — привселюдно глумилися. Та не це головне! Назрівала перша в країні революційна ситуація — можновладці страхувалися!

Звісно, тоді запрацювала поліція: близько трьохсот студентів посаджено в Петропавловську фортецю. Просидів там майже чотири місяці і я на голодному пайку, і снилися мені наші тифліські духани — з міцним вином, пахучою чихиртмою і свіжими кукурудзяними коржиками…

А про те, що відбувалося на волі, я дізнався потім із розповідей друзів… За якийсь час після закриття університету студенти отримали дозвіл слухати курс приватних лекцій, за невелику плату, в залі міської думи. Більшість професорів, між ними й Костомаров, погодилася читати. Так тривало до березня 1862 року. А тоді сталася подія, яка викликала нову хвилю студентських заворушень.

Спокійний і зовсім лояльний професор Платон Павлов одного вечора прочитав лекцію «Тисячоліття Росії». Нічого крамольного не виголошував, виступ його був пройнятий любов’ю до батьківщини, ця категорія начебто не повинна вважатися кари гідною. Та ба! Коли поняття «батьківщина» не ототожнюється з особою царя, то виникає підозра, а про яку він мовить — може, про батьківщину Радищева? Лекція збурювалась оплесками, бо ж таки згадав професор, хоч і скоромовкою, і Радищева, і Новикова, і Лермонтова, а ще, на свою біду, щоб підкреслити значущість мовленого, Павлов двічі повторив євангельське: «Хто має вуха, хай слухає!» Цю фразу в Третьому відділі розцінили як революційний заклик, і на другий день Платона Васильовича не стало в Петербурзі. Його заарештували і вислали в Кострому.

Студенти знову застрайкували на знак солідарності з Павловим. Організувати цей страйк було важче, бо ж професорів запросили, попередньо оплативши, самі слухачі; організація приватного університету сама собою була виявом протесту проти закриття офіційного. Викладачі важко піддавались намовленням студентів і все ж таки погодились: лекції у залі міської думи припинились. Тільки Костомаров приходив і читав свій курс двом–трьом штрейкбрехерам.

Кажуть, що Чернишевський аж двічі приходив на квартиру Костомарова, просив його не ганьбити свого імені — марно. На цьому дружба між «саратовцями» розірвалася назавжди.

А ті самі студенти, які колись носили улюбленого професора на руках, зібралися в аудиторії і з глумом, жорстоко його освистали…

— Я ж казав Ніколадзе, що не довіряю оваціям, — виправдовуючись, мовив Костомаров. — Нині — осанна… Ет!..

— Ти ж не послухав його поради: хто став речником у певному середовищі, той не сміє ні на йоту відступати від своїх позицій. Французький мислитель Іполит Тен на знак протесту залишив кафедру, коли Франція переживала роки насильства над правом.

Костомаров нервово змахнув рукою.

— А хто, хто зайняв його місце, ти не подумав? Протести заради протестів, непотрібні оплески й овації там, де треба розумно мовчати, провокаційні ажіотажі — і неминучий результат: заборона спектаклів, закриття університетів, конфіскація книг, арешти… А потім — духовна і розумова пітьма!

— Наші погляди на норми поведінки завжди були різні, Миколо. І ми ще не знаємо, хто з нас має рацію. А може, обидва маємо, може, наші крайнощі є зародком майбутньо–го розумного синтезу?.. Нині вбивають царів. Чи добре це? Напевне, ні. Царський трон від того не опустів. Та знаю одне: іти проти хвилі народного прозріння — безглуздо… Утопісти, народники, соціалісти — все це нове, і, як би нам не хотілося, не обминути його.

— Ти просив розповісти про Аліну, — перемінив Костомаров тему розмови, і на його обличчя напливла тепла хвиля.

— Тепер я скажу: потім про це, Миколо. Саме пора, щоб, бува, не стало пізно, вернутися нам у молодість. Адже для цього ми сіли за стіл.

Мене, Миколу Еварестовича Писарєва, відколи я став вільний од розписок про нерозголошення таємниць, часто називають базікою, який у своїй відвертості не шкодує навіть себе. А навіщо мені затаювати те, про що і так усі знають і передають із вуст до вуст у перебільшеному та перекрученому вигляді? Краще побичуй себе самого, і хтось–таки повірить у набагато вигідніший для тебе варіант.

От хоча б про той скандальний випадок у Петрозаводську, коли я перебував на посаді цивільного губернатора Олонецької губернії. Мене й нині питають, де правда, кого били по морді: Бібікова чи мене, хто такий «малий єфрейтор»? Мають, звичайно, на увазі пасквільного вірша Шевченка «Юродивий», що розійшовся по руках уже по смерті злослова (а жаль — повели б піїта ще раз етапом до Оренбурга або й далі!). Там він нібито Бібікова мав на увазі під капралом Безруким, а мене назвав малим єфрейтором. Та я, не задумуючись, відповідаю, що все це поетична уява: якийсь п’янюга, справді замахнувсь на мене в церкві Богородиці в Петрозаводську. І хоч подав я у відставку не через це, а з власної волі, злобний поет назвав звичайне непорозуміння мордобитієм, підніс його у вищий ранг, переадресувавши Бібікову, і додав для антуражу: кайдани, Сибір і таке інше.

Насправді, між нами кажучи, петрозаводського інциденту не було б, якби не Петров, той самий, з якого

розпочався процес над кириломефодіївцями. Для його вдачі добре пасує одна богохульна притча… Йде нібито Ісус з апостолами по морі, усі справно марширують, не замочуючи ніг, тільки Павло забрідає все глибше й глибше у воду — аж по шию. І коли дванадцятий апостол став уже захлинатися, Ісус промовив до нього: «Надто ревно стараєшся, Павле, йшов би, як усі,