Четвертий вимір. Шрами на скалі - Роман Іванович Іваничук
Це й було тією новизною лекції Костомарова, якої ми так чекали. Новий погляд на історію нам, грузинам, вельми імпонував, адже ідеологи завойовників Грузії намагалися, де тільки могли, довести безперспективність розвитку власного духовного життя нашого народу і, добираючись до його найглибших витоків, стверджували чужинське походження грузинського народного епосу, мови, пісні, билиці.
Костомаров закінчив лекцію, мертва тиша запала в аудиторії, і по хвилині мовчання, яке породжує сильне захоплення, підвівся блідолиций, з чорною бородою чоловік, у якому я впізнав молодого критика Добролюбова, і вигукнув:
— Браво, професоре!
Тоді вибухнула овація. Вона довго не вщухала, а коли врешті схлинула, з переднього ряду почулася вимоглива репліка:
— Пане Костомаров, я викликаю вас на публічний диспут з цього питання!
— Приймаю ваш виклик, професоре, — спокійно відказав Костомаров Погодіну.
Ще раз пролунали оплески, кілька студентів і ми троє підійшли до кафедри, узяли Костомарова на руки і, здіймаючи аж до стелі, винесли його в коридор.
Студенти оточили професора і довго не відпускали, посипалися запитання з приводу диспуту з Погодіним, Костомаров не встигав відповідати; потім до нього протиснувся молодий чоловік в окулярах, був це Чернишевський. Він обняв Миколу Івановича і промовив:
— Дорогий друже, ось настала хвилина, якої ніхто з нас і не уявляв, коли ми з вами жили в Саратові. Порівняйтете своє становище, коли саратовський поліцмейстер міряв вас тією ж міркою, що й власників публічних будинків і безпросвітних пияків, з нинішнім: задля такої миті не один погодився б перетерпіти все те, що судилося вам.
— Спасибі, мій добрий колего, — відказав розчулений Костомаров. — Але я не дуже довіряю оваціям. Нині — «осанна!», завтра — «розіпни його!»
— Але ж ви добре знаєте, професоре, — насмілився я втрутитися в розмову, — що суспільну думку досить часто накидають публіці власть імущі демагоги, публіка не завжди винна. А тому той, хто став речником у певному середовищі, не сміє ні на йоту відступати від своїх позицій — тоді рано чи пізно народ переконається в його правоті.
— А якщо надто пізно? — приглянувся до мене Костомаров.
— Поняття «надто пізно» не існує, — відказав я. — Неминуче прийде час повсюдного облагородження суспільства, коли справедливість посяде належне їй місце…
— Це може статися лише тоді, — мовив Костомаров до Гулака, — коли настане свобода… Роком пізніше я поїхав до Італії. Застав там велике свято: у містах майоріли прапори, ошатно вдягнений народ вийшов на вулиці — Італія відзначала свій день визволення. Під час подорожі трапилась мені пригода через неуважність, ти добре знаєш цю мою ваду. У Генуї забув у човні гаманець з грішми. Я був близький до розпачу, уявляєш: залишитися у чужому краю без грошей! Та ось до мого готелю допитався човняр, знайшов мене і віддав гаманець. Я дуже здивувався, чому він це зробив. «Я служив у війську Гарібальді!» — гордо відказав човняр. Усе просто, дивуватися нема чого: воля облагороджує людей, неволя робить з них покручів…
— Не згоден з тобою, — Гулак пильно глянув на Костомарова. — Людей, які знають, чого прийшли на світ, неволя загартовує, випробовує, мов вогонь крицю… У грузинському літописі «Картліс цховреба» є оповідання про кохтиставських змовників проти монголів у XIII столітті. Зібралося їх вісім князів на чолі з Цотне Дадіані. Цотне залишив друзів у Кохтиставі й поїхав збирати військо, та хтось у ту ніч навів на змовників ординців. Їх схопили й катували найдикішим способом: намазали всіх медом і в спекотний день віддали на поталу осам. Цотне, на якого впала тінь зради, приїхав добровільно у ординський табір, вимазався медом, зав’язав сам себе і розділив страшну долю своїх товаришів. А міг жити, виховати сина–спадкоємця, міг зібрати нових змовників або щось інше корисне зробити для людей; та ні — вибрав смерть, щоб довести ворогам здатність свого народу на жертву за волю, ствердити його духовну висоту.
— Не кожен може так вчинити, Миколо… В образі князя Цотне ти бачиш себе?
— Зовсім ні. Мені, людині звичайній, посередній, для того, щоб зберегти по собі добру пам’ять, не залишалося нічого іншого, як дотримуватися вірності присязі. Це єдине добро, яке зміг зробити… Але Шевченко… Тарас знав, що він великий, що нащадки багато дечого зможуть йому й простити, та ось… Коли він переправлявся через Дніпро, поромщик показав йому на жандармів, що стояли на протилежному березі, й порадив викинути у воду свої папери. Міг це зробити — народ простив би. І залишився б він на волі для добрих діл — ще б малював і писав… Та, мабуть, знав він — і тому вибрав неволю, — що без його книжечки «Три літа» ми не мали б такого Шевченка. Мали б іншого поета, звичайного, які були і будуть, — він же став героєм, який своїм подвигом врятував самоповагу й гідність народу для усіх прийдешніх поколінь.
Мені пощастило: моя репліка про «облагороджене суспільство» чи то сподобалася Костомарову, чи заінтригувала: він запросив нас з Акакієм та Іллею на літературний вівторок у «Балалаївку» — так називали готель Балабіна, де тимчасово замешкав професор.
Ми тоді не грішили надмірною скромністю, не тремтіли перед авторитетами, не кланялися сильним світу цього, скупилися на похвали, наш максималізм був крайнім, ми шукали в людях тільки ознак геніальності; зрештою, ми були грузинами, які завжди знають собі ціну і ніколи її не применшать, тож зневажали ми посередність і здивувати нас чим–небудь було важко.
Проте ми з Церетелі (Чавчавадзе захворів) аж пригнулися, побачивши в блискуче вмебльованому номері живу скульптурну групу.
За круглим столиком сидів, відкинувшись на
