Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич
— Бий самостійників! — намагався він перекричати всіх. — Бий, поки вони ще не посідали на наші плечі!
А дзвін вже закалатав, залунав — два рази швидко зряду, а тоді ще раз. Так дзвонили на оборону.
Бидлівська церква стояла на горбі, і чотирикутна кам'яна дзвіниця височіла над усім розлогим селом та його найближчими околицями. З амбразур четвертого ярусу поле зору простиралося широко навкруги: всі чотири сільські кутки, Слобода за ставками, три дороги — на захід, південь і схід. Такі були підступи до села. На помості під великим дзвоном тепер на тринозі стояв кулемет кольт, а попід балясами — цими з стрічками. Тун, на вершку дзвіниці, бидлівська сільська самооборона влаштувала свій дозорний пункт. Боронитися доводилося щодня і проти всього світу. Обминаючи залізницю та великі шляхи, пробиралися до кордону не роззброєні ще німецькі частини. Офіцери-карателі з'являлися зненацька учвал — вдаряли на село, грабували, вішали і зникали. Польські легіонери набігали з ярів — за набором католиків-«добровольців». Щоденно наскакували фуражири якихось отаманів з реквізицією. Гайдамацькі загони нишпорили від села до села. В лісах переховувалися банди збіглих австрійців. По дорогах бродили гурти розбишак… Гасел для ґвалту встановлено три. «На сполох» — тоді всеньке село, і діди, і жінки, мусили, хто з чим, мерщій збігатися на майдан. «На оборону» — тоді зброю хапали лише парубки, записані до сільського реєстру. І «на варту» — щоб хутко сходився до дзвіниці черговий на сьогодні куток, чоловіка з п'ятнадцять. Сторожу біля дзвона й кулемета постійно відбували по двоє.
Сьогодні чергували Потапчук та Іванко. Погуляти до них прийшла ще й Галька Кривунова. Хлопці припали за слупом, вгорнувшися в кожушки, Галька втулилася посередині, ще й примостилася головою Іванкові на праве плече. І вони сиділи, немов закинуті в піднебесся, і пливли на хиткому кораблі навпроти хмар без кінця і без краю.
— Ой! — замружилася Галька. — Ото так, мабуть, і веропланом летіти! Страх який! — Вона притулилася тісніше до Іванка. — А ти б, Іванку, веропланом полетів?
— А чого ж? — зразу згодився Іванко, пригортаючи Галю тісніше, щоб не лякалася. — Звісно, що полетів би. Як вийде мені строк до армії, я, може, в авіатори й попрошусь…
— Ну! — пхикнула Галя. — Туди ж, мабуть, самих панів приймають. А мужиків хіба у піхоту…
— А я до панської армії й не піду! — запишався Іванко. — Я знов до лісу втечу. А наша армія сама проти панів буде.
— Ех! — зітхнув Потапчук. — Скоро таке буде, що ніяких армій і зовсім не буде!
— Ото! — пхикнула Галька. — Хіба ж таке буде колись?
— А чого ж? — розхрабрився й Іванко. — Як панів та буржуїв вибити до ноги, то й не буде чого воювати. Народові ж нема чого проміж себе війну вести. Буде мир на весь мир!
Галька тихо засміялася і пригорнулась до Іванка. Їй було тепло, і про війну думати ніяк не хотілося. День у день накруги війна. То з німцями, то з австрійцями, то з гайдамаками. Хіба можливе ж таке, щоб війни не було?
— Як війна кінчиться, — журно сказав Потапчук, — я таки поїду до Києва і на агронома вивчуся. Цей рік за війною так і пропав…
— І довго воно вчитися? — поцікавилася Галька звідкілясь здаля, вже з-під Іваикового кожушка.
— Чотири роки, — зітхнув Потапчук, — а тепер, виходить, п'ять…
— І-і-і! — ліньки сахнулася Галька. — Аж чотири! І тоді знову до землі та у глей! Я б уже коли вчилася, то на таке, щоб тієї землі і не бачити. На щось легке, на городське…
— Дурна, — понуро сказав Потапчук, — і нічого ти не розумієш. Після революції всіх хліборобів перевчать на агрономів. Щоб не було гречкосіїв-гольтіпак, щоб культурно господарювати. На агрономів, на ветеринарів, зоологів, меліораторів…
— А що ж то воно таке? Зо-о…
— Ну… птицю викохувати, мочарі сушити…
— А дівчат, — визирнула Галька з-під поли кожушка, — після революції будуть на когось перевчати?
— А чого ж? І дівчат… — Втім, Потапчук це відказав непевно. Про майбутнє дівчат після революції він досі якось не подумав. — Після революції, — проте зразу ж найшов він відповідь, — буде повна рівність і рівноправство. Від кожного по змозі і кожному по потребі. Щоб усі були ситі й в достатках.
— Ой! — замружилася Галька, ховаючись під полу. — Хіба ж таке в світі буває?
— Досі, — відрубав Потапчук, — не було. А після революції буде. На те й революція. — Він раптом розсердився. — За це й Іванкового батька забито! За це й мені шомполами спину списали! За це старий Юшек на згарищі вмер! За це тисячі народу на фронтах гинуть!
Він схопився і визирнув між баляси. Навкруги було тихо. На підступах до села не було видно ніяких ворогів. Северинівським шляхом за околицю виїздило кілька возів — на поденне, возити буряк. Та ще на бурякових грунтах, край шляху, мурашів гурт дядьків і стояли коні. Туди зрання поїхали заорати плантації під бідняцькі грунти.
— Ти ж розумієш, — усівся знову Потапчук, — як воно буде після революції? Треба ж, щоб дуже багато усього було. І хліба, і одежі, і вугілля, і всього. Щоб на всіх вистачало, а не так, як тепер, на самих лише панів. І треба, щоб людина легко жила — не мучилася, не виснажувалася на чорній роботі. Щоб людьми всі люди були, а не самі тільки дуки. Землю усю заберем у панів, таж людей не зменшає — далі більшатиме… — Галька хихикнула під кожушком. — Значить треба, щоб там, де досі пуд родить, родило три. Вгноювання сівозміни, культура господарювання. Машинами робити будемо все. Орати, сіяти чи збирати…
— Як у пана тепер?
— Де там як у пана! — знову розсердився Потапчук. — Панові там
