Щиголь - Донна Тартт

де там немає нічого простішого, як заскочити до чоловічого туалету й нюхнути. І так тобі завжди хочеться. Помиратиму — й мені хотітиметься. Ліпше ніколи не починати. Хоч мене іноді дуже дратують бевзі, що смокчуть люльки з креком і базікають, як брудно й небезпечно застосовувати голку, вони, мовляв ніколи не стануть колотися. Можна подумати, що в них більше мізків, ніж у тебе.

Навіщо ти почав?

Навіщо всі починають? Дівчина мене покинула. Тодішня дівчина. Хотів зашкодити самому собі, підірвати своє здоров’я. Задовольнив своє бажання.

Джиммі Стюарт у своєму університетському светрі. Срібний місяць, тремтячі голоси. Дівчата з Баффало, ходімо ввечері гуляти, ходімо ввечері гуляти.

А чому ти не припиниш, запитав я.

А навіщо?

Мені сказати тобі навіщо?

Можеш сказати, але що як мені не хочеться?

Якщо ти можеш зупинитися, то чому б тобі не зупинитися?

Хто живе з мечем, від меча й загине, діловито сказав Борис, притиснувши підборіддям медичного вигляду джгут і задираючи вгору рукав.]

І хоч як це жахливо, я це розумію. Ми не можемо обирати, чого нам хочеться, а чого не хочеться, й ось вона, тяжка й неприємна правда. Іноді ми хочемо того, чого хочемо, навіть якщо знаємо, що воно нас уб’є. Ми не можемо втекти від самих себе. (Одне я можу сказати на користь свого тата: принаймні він намагався прагнути чогось розумного — любити мою матір, мене, свою професію, — перш ніж остаточно з’їхав з глузду й утік від усього.)

І хоч як би я хотів вірити, що існує істина за ілюзією, я зрештою дійшов висновку, що ніякої істини за ілюзією нема. Бо між «реальністю» з одного боку і тією точкою, де розум дотикається до реальності, існує проміжна зона, той краєчок райдуги, де краса приходить у буття, де дві дуже різні поверхні змішуються і зливаються, щоб дати те, чого не може дати нам життя, і це той простір, де існує все мистецтво й усі чари.

І — я на цьому наполягаю — вся любов. Або, якщо бути точним, то проміжна зона ілюструє нам фундаментальний парадокс любові. Зблизька: рука в ластовинні на тлі чорного пальта, перевернута на бік жаба-орігамі. Крок назад — і знову напливає ілюзія: життя більше, аніж життя, ніякої смерті. А між цими речами Піппа, вона любов і не любов, вона там і тут. Фотографії на стіні, згорнута шкарпетка під канапою. Та мить, коли я простяг руку, щоб зняти пушинку з її волосся, а вона засміялася й пірнула вниз, щоб уникнути мого дотику. І так само, як музика — це простір між нотами, як зірки прекрасні завдяки простору, що їх розділяє, як сонце освітлює краплі дощу під певним кутом і перетинає небо призмою світла, так само й простір, у якому я існую і хочу існувати далі, і, правду кажучи, сподіваюся й померти в ньому, існує на цій проміжній дистанції: там, де розпач доторкається до чистої інакшості й створює щось високе.

І саме тому я написав усе так, як написав. Бо лише ступивши в цю проміжну зону, в поліхромну межу між правдою і неправдою, можна було витерпіти цей світ і написати ці рядки.

І будь-що, що вчить нас розмовляти з собою, важливе, і так само важливе будь-що, що дозволяє нам співати і виспівати з себе свій розпач. Але картина навчила мене також, що ми можемо спілкуватися одне з одним крізь час. І я відчуваю, що повинен сказати тобі щось дуже важливе й нагальне, мій читачу, якого не існує, і я відчуваю, що повинен сказати це тобі негайно, так ніби ми перебуваємо з тобою в одній кімнаті. Це життя — з усіма його вадами й перевагами — дуже коротке. Доля жорстока, але, можливо, не випадкова. Природа (у значенні Смерть) завжди перемагає, але це не означає, що ми повинні кланятися їй і колінкувати перед нею. Навіть якщо ми не завжди раді перебувати тут, наше завдання — пірнути якомога глибше в цю стічну канаву, перепливти її, водночас тримаючи наші очі й серця відкритими. І посеред нашого вмирання, коли ми постаємо з землі й у ту-таки землю безславно повертаємося, це наша слава і наш привілей: любити те, над чим Смерть не владна. Бо якщо нещастя й забуття переслідували цю картину крізь час, то так само переслідувала її й любов. І позаяк вона безсмертна (а вона безсмертна), вона й мені передала невеличку, світлу, незмінну частину цього безсмертя. Вона існує, вона існуватиме й далі. І я додаю свою любов до історії тих людей, які любили прекрасні речі, і дбали про них, і витягували їх із вогню, і шукали їх, коли вони зникали, і намагалися зберігати їх, передаючи буквально з рук у руки, лунко звертаючись крізь уламки часу до наступного покоління тих, хто їх любитиме, і тих, хто прийде за ними.

Подяки

Робберте Аммерлаан, Іване Набоков, Семе Пейс, Ніле Ґума. Я не написала б цю книжку без вашої допомоги. Я дякую також своєму редактору Майклові Пічу; своїм агентам Аманді Урбан і Джил Кольридж; і Вейну Фурману, Девіду Сміту та Джею Барксдейлу з Нью-Йоркської публічної бібліотеки.

Також адресую щирі слова вдячності таким людям, як Мішель Еєллі, Ганан Аль-Шайх, Моллі Атлас, Кейт Бернгаймер, Річард Бесвік, Пол Боґардс, Полін Бонфуа, Скай Кемпбелл, Кевін Карті, Альфред Кавальєро, Роуен Коуп, Саймон Костін, Ш’як де Йонг, Доріс Дей, Еліс Дойл, Метт Дубов, Ґрета Едвардс-Ентоні, Філліп Фено, Една Ґолдінґ, Алан Ґума, Метью Ґума, Марк Геррінгтон, Дірк Джонсон, Кара Джонс, Джеймс Лорд, Бйорн Ліннелл, Люсі Лак, Луїза Макґлоїн, Джей Макінерні, Малькольм Мебрі, Вікторія Мацуї, Хоуп Мелл, Антоніо Монда, Клер Нозьєрес, Енн Патчетт, Дженін Пеплер, Алексанра Прінґл, Ребекка Квінлан, Том Квінлан, Ів Рабіновіц, Маріус Радєскі, Пітер Рейдон, Ґеорґ Ройхляйн, Лора Робінсон, Трейсі Роу, Хосе Росада, Рейнер Шмідт, Елізабет Сіліґ, Сюзан де Суассон, Джордж Шиншенг, Джоді Шилдс, Луїс Сільберт, Дженніфер Сміт, Меггі Саутард, Деніел Старер, Синтія Старкі, Гектор Теллоу, Мері Тондорф-Дік, Робін Такер, Карл Ван Девендер, Пол ван дер Лек, Ар’ян ван Німвеген, Леланд Вайссінґер, Джуді Вільямс, Джейн Яфф Кемп і весь персонал готелю «Амбассаде» та колишнього готелю «Гелмслі Карлтон Хаус».

Примітки

1

Пані та панове (нідерл.). — Тут і далі прим. пер., якщо не вказано інше.

2

Нерозкрите вбивство. Невідомий (нідерл.).

3

Раніше засуджений американець (нідерл.).

4

Прізвисько жителів Оклахоми.

5

Один із найславетніших творів