Щиголь - Донна Тартт
— Це правда, — сказав я, думаючи не про картини, а про ті зміни, завдяки яким Гобі відновлював старовинні меблі. Про предмети, які оживали під його доторком, аж доки ставали чистими й лискучими і сяяли так, ніби на них пролився золотий Час, копії, які вселяли вам любов до гепплвайту або шератону, навіть якщо ви ніколи в житті не бачили й не думали ані про гепплвайт, ані про шератон.
— Зрештою, я ж і сам старий копіювальник. Ти знаєш, що казав Пікассо: «Погані художники копіюють, добрі художники крадуть». Та коли йдеться про шедеври, то тебе щоразу б’є струмом, як від оголеного дроту. І не має значення, скільки разів ти хапаєшся за дріт або скільки людей хапалися за нього до тебе. Це той самий дріт. Який спадає до нас із вищих сфер. І розряд у ньому завжди однаковий. І ці копії, — він нахилився до мене через стіл, склавши на ньому руки, — ці копії з картин великих художників, серед яких він виріс, були втрачені, коли їхній будинок у Каїрі згорів, а якщо сказати правду, то вони були втрачені для нього ще раніше, коли він став калікою і його відіслали на лікування до Америки; але ж він був людиною, як і ми, він звикав до предметів, вони були для нього особистостями, наділеними душею, і хоч він утратив майже все в цьому житті, він не втратив цих картин, бо оригінали залишилися й існували десь у світі. Він здійснив кілька подорожей, щоб побачити їх, ми з ним їздили до самого Балтимора, де виставляли оригінал його Мане, багато років тому, коли мати Піппи була ще жива. Для Велті то була велика подорож. Але він знав, що до музею д’Орсе він ніколи не зможе дістатися. А в той день, коли вони з Піппою пішли на виставку голландського живопису… Як ти думаєш, яку картину він хотів, щоб вона побачила?
Як дивно: маленький кривоногий хлопчик на фотографії — лагідно усміхнений, у своєму матроському костюмчику — був тим самим старим чоловіком, який хапався за мою руку, коли помирав: два окремі кадри тієї самої душі накладаються один на одного. І картина, що висіла в нього над головою, була тією точкою, в якій усе сходилося: мрії і знаки, минуле й майбутнє, щастя і доля. Там було не одне значення. Там було багато значень. То була загадка, яка приховувала в собі не одну розгадку.
Гобі прокашлявся.
— Можна запитати?
— Звичайно.
— Як ти її зберігав?
— У наволочці.
— Бавовняній?
— Перкаль, він же бавовняний?
— Без підкладки? Чогось такого, щоб її захистити?
— Лише папір і липка стрічка. Угу, — сказав я, побачивши, як у нього в очах замаячила тривога.
— Треба було взяти кальку й плівку з бульбашками.
— Я знаю це тепер.
— Пробач. — Він спохмурнів і приклав долоню до скроні. — Я ще намагаюся збагнути все це. Ти наважився летіти з цією картиною в багажі літаком Континентальних авіаліній?
— Авжеж, наважився. Адже мені було тринадцять років.
— Чому ти нічого мені не розповів? Ти міг усе мені розповісти, — сказав він, коли я похитав головою.
— Звичайно, міг би, — погодився я, хоч відразу пригадав, як мені було самотньо і як жахливо почувався я в той час: мій безперервний страх перед соціальними службами, важкий, просякнутий милом запах моєї спальні, що не замикалася, холодна приймальня з сірими бетонними стінами, де я чекав на зустріч із містером Брейсґьордлом, мій страх, що мене відішлють із Нью-Йорка.
— Я щось би придумав. Хоча коли ти приплентався сюди бездомний… я думаю, ти не образишся, коли я тобі скажу, що навіть твій адвокат — ти знаєш так само добре, як і я, ситуація примушувала його нервувати, він докладав неабияких зусиль, щоб тебе звідси кудись відіслати, а з мого боку також кілька старих друзів казали: «Джеймсе, це забагато для тебе…» Думаю, ти можеш зрозуміти, чому вони так думали, — поквапно додав він, коли побачив вираз на моєму обличчі.
— О так, звичайно.
Фоґелі, Ґроссмани, Мільдберґери, хоч і завжди ввічливі зі мною, постійно давали зрозуміти (мені принаймні), що Гобі й без мене має надто багато справ.
— У якомусь розумінні це, звичайно, було божевіллям. Я знав, який це мало вигляд. А проте, з іншого боку, я сприйняв це як пряме послання Велті, адже він спрямував тебе сюди, й от ти знову й знову повертаєшся до мене, як та комашка, — він на мить замислився, зсунувши брови й ще поглибивши свій звичний стурбований вираз. — Я, можливо, трохи недорікувато, розповім тобі, що коли померла моя мати, я того жахливого нескінченного літа все ходив і ходив. Іноді долав усю дорогу від Олбані до Троя. Ховався від дощу під навісами крамниць, що торгували всіляким залізяччям. Бути де завгодно, але не повертатися додому, де її більше немає. Я блукав околицею, наче привид. Стовбичив у бібліотеці, аж доки мене звідти виганяли, а потім сідав на автобус до Вотервліта, проїздив певну відстань і блукав іще. Я був великий дванадцятирічний хлопець, заввишки як дорослий чоловік, люди вважали мене за волоцюгу, домогосподарки відганяли від своїх ґанків мітлами. Але ось так я й потрапив до місіс де Пейстер — вона відчинила двері, побачила мене на своєму ґанку й сказала: «Тобі, мабуть, хочеться пити, може, зайдеш?» Портрети, мініатюри, дагеротипи, стара тітка Така-То, старий дядько Такий-То й портрети інших осіб. Спіральні сходи спускалися вниз. І я опинився там — у своїй рятувальній шлюпці. Я знайшов її. Іноді я мусив щипати себе в тому домі, щоб нагадати собі: це не 1909 рік. Там були найкращі класичні американські меблі, які я будь-коли бачив дотепер, і, Боже, які вітражі «Тіффані» — це було ще до того, як бренд «Тіффані» став таким популярним, люди ставилися до нього байдуже, для них це скло було звичайною річчю, можливо, воно вже коштувало великі гроші в містах, але в провінції його можна було купити на барахолках майже за безцінь. Незабаром я став сам
