Українська література » Сучасна проза » Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах

Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах

Читаємо онлайн Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах
хто чесно боровся за рідну землю, переніс на своїх плечах роки лихоліття, злигоднів, мучився, карався, потом і кров'ю вмивався, суди, доле, дожити до повного щастя…

І тепер, сидячи біля напівпрочиненого в сад вікна та вслухаючись в несказанну музику рідних голосів, спів солов'я, мимоволі порівняв давні дні з сьогоднішнім і усміхнувся. Колись, будучи чіпким, як справжній господаровитий хлібороб, він жадібно вбирав у себе все, що вважав за потрібне, а віддавав скупо, неохоче, інакше кажучи — і в самій суті життя залишався тим сіячем, що бере з землі багатий врожай, а висіває невелику частину. Він колись підсвідоме почував, що життя переганяє його, що він може зробити більше, але боязко було порвати ниті уже витканої пряжі, боязко було розширити основу, поступаючись нахилами або й вигодами. Він рівнею почував себе із кожним знавцем діла, сяяли очі в роботі, але іноді не витримували допитливого погляду Кошового чи людей такого гарту, коли справа заходила про ширші плани. Тоді він неясно відчував якісь свої провини А тепер це відчуття зійшло як торішній сніг. І ніяка тінь досади не могла притьмарити, зігнути його, підсвідоме смоктати серце І тому в нього знайшлося вірне слово і для своїх партизанів, і ще більшою стала любов до сім'ї. Найголовніше — він кожному прямо міг подивитися в очі, і не всякий витримував його погляд. В нього виросли дужі і сміливі крила.

Сидів біля напівпрочиненого вікна, і добрі думи охоплювали Дмитра, сіяли очі, розгладжувались зморшки, що сплелися в темних западинах.

На машині до його дому під'їхав начальник АХОХ, як жартівливо прозвали партизани хазяїна господарської частини, додавши до назви АХО іще одно «х». І хоч як старався справитися зі своїми завданнями господаровитий Віктор Гаценко, одначе про господарську частину було найбільше анекдотів і уїдливих запитань на зразок: чим відрізняється бичок від нашого АХОХ.

— Товаришу командире! Така розпуста пішла, — незадоволено забасив Віктор Михайлович. — Просто добро із рук вирвали.

— Вирвали, а нас навіть в пайку не прийняли, — сердито сплюнув Пантелій Жолудь, що ці дні, покинувши в штабному взводі свого білокопитого Шпака, роз'їжджав по селах на машині, звісно, ніде не відмовляючись від частування.

— За невміння деруть реміння І як тебе, Пантелію, обкрутили навкруги пальця, — голови не прикладу? — вдавано здивувався Дмитро, іще не знаючи, про що має йти мова.

— Фашисти не обвели б, а це своя братва. Не будеш їм банки рубати. От жуки, так жуки! Бачив жуків, сам був жуком, а таких жуків не стрічав. Сказано: з жука меду не наїсися, — все більше хмурнів Пантелій, очевидно знову переживаючи невдачу.

— Чи не на пасіку їздили? — догадався Дмитро.

— Точно. На пасіку. Хотіли меду на своє свято захопити. Приїхали, а там уже без нас господарюють партизани з загону імені Леніна. Сидять біля порога і хліб в полумиски з медом умочають. «Хлопці, відпустіть нам трохи цього дива», — кажу їм.

— А ви з якого загону? — питають мене… — Еге, та ви до нашого села не прикріплені. Шукайте собі в своєму. Коли ж перекусити хочете — сідайте до гурту.

— Що ми не говорили — не помагає, — втрутився в розмову Гаценко. — Пантелій хотів був сам знести діжку на машину, так не поцеремонилися з ним…

— Коли б це фашисти були, я знав би, як з ними розмовляти, а це свої, — безпорадно і зло розвів руками Пантелій. — А найголовніше, товаришу командире, що пасічник — батько нашої Соломії. А такий вредний, в'їдливий дідок, тьху! Усе добро, вражі діти, розберуть.

— І навіть командиру не привезли покуштувати меду? — засміявся.

— Не привезли. От до чого свої хлопці доводять.

— Це називається — наводять порядки в партизанському районі.

— Не дуже вони, ці порядки, тішать мене, — похитав головою Жолудь.

— А меду дуже хочеться?

— Полюбляю таку штуку, — аж губами повів Пантелій.

— Ну, добре. Дам вам записку до пасічника — відпустить на загін.

— Ой, не відпустить… Вредний дід!

— Відпустить! — приклав блокнот до коліна…

І незабаром авто, піднімаючись на Великий шлях, зникло в м'яких і чистих сутінках.

Яким дивом, хвилюючим і радісним, розкидалось перед командиром село, городи, левади, велетенська перегріта пила далекого лісу і небо, що опускалося аж за ліс.

Трах-тах! Трах-тах! — ударило на леваді, і Дмитро аж за зброю схопився. Та зразу з неприхованою радістю зрозумів помилку: то не постріли були, а якась жінка праником лунко вибивала шмаття.

Вечірні барви тихо облягали село; над Великим шляхом тріпнулась зоря, і десь далеко-далеко запечалилась пісня. І світ був такий урочистий, дорогий, що варто було за нього боротися, варто йти в нові бої, щоб знову кувати щастя на землі, бачити голубу і зелену весну, почути пісню солов'їну, і віковічний шум широкої дороги, і велику радість вільної землі.

XXІ

Після відпочинку Дмитро знову поїхав у ліс. По селах залишилися лише загони самооборони, коменданти та дозори, що охороняли партизанський край і водночас стежили, пробиваючись у глиб Поділля, за діями ворога. До кожного загону чи групи самооборони підпільний райком і штаб партизанського з'єднання прикріпили політичного працівника і партизана-інструктора, щоб через деякий час ці загони стали бойовими одиницями, які зможуть виконувати й тактичні завдання.

На правому березі Бугу були розвідники Дмитра під командуванням завзятого Симона Гоглідзе. Якийсь особливий розвідницький нюх мав цей стрункий, підтягнутий вояка. В дощі, метелиці, непроглядну темінь він знаходив шляхи до ворожих гнізд і зовсім іншими дорогами виводив партизанів з небезпеки.

— У партизана тисяча доріг, у фашиста тільки дві: одна — у землю, в могилу, друга — на небо, до чортів. Вибирай йому чи ту, чи іншу дорогу — обидві хороші, — пояснював своїм бойовим побратимам.

Вразливий і довірливий, як дитина, швидко міг розсердитися одначе і розвеселити його було легко. А в бою він брав таким натиском, несподіваним, рішучим, що навіть хлопці, які бачили види, дивувались і з опаскою косилися на начальника розвідки.

Одного разу минулої зими диверсійна група Григорія Ладижця опинилася в оточенні. Фашисти, висипавши із великого ста. облягли її кільцем, на околиці залязгали танки, у спину вдарили кулемети. І тоді Гоглідзе взявся провести партизанів прямо через село.

— Ти сказився? — насівся на нього Ладижець. — Там же вся сила німецька.

— Знаю. Тут, — показав навкруги, — менша сила, але вона в дії і жде нас. Там, в селі, велика сила, але вона не лежить за кулеметами і не чекає нас. Таку силу ми проб'ємо — і гайда в ліс.

І партизанський удар по селу був таким несподіваним, що | фашисти, залишаючи

Відгуки про книгу Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: