Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах

Зітхання мимоволі вирвалось із грудей Созінова. Дмитро без слів розумів його почуття. І хоч як йому хотілось заспокоїти хлопця, проте не випустив ні пари з уст, — не тому, що нічого заспокійливого не міг знайти. Тепер він уже глибше розумів сплетення людських почуттів, але вважав, що торкатися до них, хай навіть досвідченою рукою хірурга, однаково неприємно і боляче.

«Час — найкращий лікар в таких випадках. Час… і друга дівчина. Клин клином вибивається», — війнула над ним давнина молодості, і здалося, що наче сто років пройшло з тої пори, чи може то сон був, що якось приснився і запам'ятався до цього часу.

На всім скаку до них підлетів Симон Гоглідзе і, блискаючи дрібними чистими зубами, повідомив:

— Недавно налетіли на місто три «драбини». Рештки фашистів повискакували на майдан. А «драбини» давай їх поливати з кулеметів — думали, то партизани господарюють.

— Куди ж розбіглися рештки? — запитав Созінов.

— У лісок. Там їх тепер виловлює загін імені Леніна. Обижаються хлопці, що не воювали сьогодні.

— Чого, чого, а навоюватися іще встигнуть, — задумливо відповів Дмитро.

— Твоя правда: на войні навоюєшся, — погодився начальник розвідки.

В'їхали на подвір'я, що заросло споришем. Невелика хатина, мов гніздо ластівки, приліпилась біля червоного глинястого шпиля, що, ширшаючи, спускався навислими зморшками до Бугу.

— Ощасливте нашу домівку, — вклоняючись, підійшла до них немолода жінка в старенькому полотняному сачку.

Увійшли в хату, чисто прибрану, застелену татарським зіллям, і Созінов зразу взявся за кухоль, щоб вмитися. Але жінка попередила його:

— Умивайтеся звідси, — поставила великий глиняний полумисок.

— Чи не чари нам приготували? — засміявся Созінов.

— Це річкова бистра вода. Щоб завжди були красні і дужі, як вода. Умивайтесь, синочки, — любовно подивилась на партизанів і зітхнула.

* * *

Гармонія грала, а потім і пісня озвалася. Заслухалася, замислилася жінка на порозі, перебираючи руками полинялий старенький фартух.

— Чого запечалились? — увійшов у двір Дмитро.

— Оце тільки й ожило село в ці години. І дивно, і чудно слухати пісню. Аж не віриться, — подивилася молодиця великими сумовитими очима.

Заходило сонце, тихо осипалися вишняки, червоніла і темніла ріка, задимілись береги, і човник на хвилях перегойдувався, летів, мов чорний нирок. Вулицею лунко проклепали підкови, і партизан на рослому коні, перехрещений кулеметними стрічками, опоясаний вінком гранат, велично злетів на крутий пагорб, а потім заховався за стіною порожевілого квіту…

Дмитро уже знав життя своєї господині. Нічим воно не відрізнялося від горя тисяч жінок…

Може колись нові покоління, щасливі з колиски й до домовини, з подивом і повагою згадають просту колгоспницю з-понад славного Бугу Катерину Іванівну Руденюк, що народилась на панському полі, знайшла свою долю на вільній ниві і померла від кулі лиходія за те, що варила їжу партизанам…

Чоловік її і старший син пішли в 1941 році захищати Батьківщину. Одержала від них кілька коротких листів, які й досі десь лежать, а може і зітліли в землі… бо нема вже в живих Катерини, нема й хати її, тільки чорніють з червоного грунту обгорілі підвалини…

Далі війна покотилась на схід, і замість листів тепер тішили жінку лише сни, коли бачила у них дорогі обличчя. Старшу, сімнадцятилітню дочку убили фашисти, — втікала із неволі додому. Тричі забирали її в проклятий край, і тричі утікала з дороги.

— Нехай мене зарубають, уб'ють, так ви знатимете, мамо, що лежать мої кості в своїй землі, — говорила вона.

Катерина на своїх руках донесла вночі з царини вбиту дочку. Сама викопала яму в садку, сама й заховала під вишнею, не насипаючи високого горбка, бо лиходії заборонили прибирати тіло дівчини — хай інші бояться втікати. Тільки дерном покрила мати дорогу могилу та сльозами змочила її. Прийнявся підрізаний дерн, розрісся, як горе материне. Залишилась лише з п'ятилітньою Галиною… Аж ось і вона біжить з вулиці, головастенька, проворна, очі довгасті з сміхотливими жмурками. Дмитро широко розставляє руки, і дівчинка довго; кружляє по подвір'ї, аж поки не опиняється на могутніх плечах.

— Дядя Митя! — сміючись, охоплює рученятами голову Дмитра.

— Тьотя Галя, — в унісон відповідає.

— Я не тьотя, — заперечує дівчинка.

— А хто ж ти?

— Я Галя.

— Хто ж тобі такого наговорив?

— Сама знаю.

— А ще що та знаєш?

— Що ви Гітлера уб'єте. Правда, дядю Митя?

— Правда, тьотю Галя.

— Я не тьотя.

— А хто ж ти?

— Я Галя.

— Хто ж тобі такого наговорив?

— Ніхто! — розгадує дівчинка, що з неї насміхаються, і ображено відкопилює губи.

— Ну, коли не признаєшся — викину на хату!

— Не викинете, — впевнено заявляє Галина, гарцюючи на плечах і міцніше охоплюючи голову Дмитра.

— Чому?

— Бо ви добрий, дядю Митя… Таким і мій тато був. І ці наївні слова водночас бентежать і болем наливають душу Дмитра.

Осідлавши коня, поїхав із Созіновим перевіряти варту: боявся, щоб на радощах не хильнули зайвого хлопці. Потім. завернув на майдан, де грала гармонія і молоді партизани так кружляли з дівчатами, що пил та вибитий спориш високо злітали вгору. А старші готувалися завтра виїжджати в поле: орати вдовам і партизанським та червоноармійським родинам. На подвір'ях бряжчала упряж, залізо, лунко озивалися партизанські голоси:

— Хіба це плуг? Це сльози, а не плуг: лемеша нема, п'ятка протерлася, чепіги поламалися.

— Ех, аби трактор… хоч би побачити…

— Ти, браток, тракторист?

— Та ні, кулеметник…

— А був?

— Бригадиром тракторної…

— Як земля увечері пахне.

— На врожай…

XVІІ

Вранці попрощалися із Туром, виїхали з подвір'я.

В долинах співали струмки, і кожен із них мав свій голос. На крутих пагорбах дивовижними брамами злітали і опускались додолу напіврозквітлі яблуні, оповиваючи усе село. Навіть промені сонця, проціджуючись крізь яблуневий цвіт, ставали блідішими і м'якшими.

За мостом обминули спалену вулицю, огороджену чорними кістяками мертвих дерев, і виїхали за село.

Навколо розкинулась, розгулялась зелена весна. У високому небі, заваленому білими пухнастими брилами хмар, дзвонили у сотні дзвінків крихітні жайворонки. По зеленожовтих лугах поважно дибали чорногузи, біля заводі керкнула чапля, а потім загув водяний бугай. З верболозу кимсь наполоханий важко злетів куцохвостий крижень і, неначе осколок, з фуркотом впав у зарості. На бистріні викинувся сом, і довго по воді аж до самого берега розходились широкі круги.

Праворуч луги круто підіймалися вгору, і руді обвітрені пагорби, покриті рідким чагарником і травою, красувалися зморшками і глибокими рубцями, як бувалі в походах вояки.

На пагорбах біліли невеличкі хати, а в долинах тіснилися кучерявими отарами скам'янілі верби. І раптом один вибалок до самого