Похований велетень - Кадзуо Ісігуро

— Поки ми розмовляємо, моя дружина вже пакує харчі нам у подорож.

— Тоді, будь ласка, чекайте біля південних воріт. Я небавом прийду туди з кобилою та з Едвіном. Щиро дякую вам, пане, що розділили зі мною ці клопоти. І радію, що день-другий ми мандруватимемо разом.

Розділ четвертий

Ще ніколи в житті він не бачив свого села з такої висоти і з такої відстані, і цей краєвид його просто вразив. Село наче перетворилося на річ, яку можна підняти рукою догори, й він, приміряючись, зігнув пальці над пейзажем, затягненим післяобіднім серпанком. Стара жінка, котра тривожно спостерігала за тим, як він видряпується нагору, все ще стояла біля підніжжя дерева і кричала, щоби він не ліз вище. Та Едвін анітрохи не зважав на її слова, бо знався на деревах, як ніхто інший. Коли воїн наказав йому стояти на варті, він ретельно обирав дерева і зупинився саме на цьому в’язі, знаючи, що, незважаючи на ветхий вигляд дерева, воно має власну таємничу силу і гостинно прийме його. Крім того, звідси відкривався найкращий краєвид на міст і на гірську дорогу, яка вела до моста, і звідси можна було добре роздивитися трьох солдатів, котрі розмовляли з вершником. Останній уже спішився і, тримаючи неспокійного коня за вуздечку, затято про щось сперечався зі солдатами.

Він знав свої дерева — і цей в’яз був дуже схожий на Стеффу. «Хай його віднесуть у ліс і залишать там гнити — ось що старші хлопці завжди казали про Стеффу. — Хіба не так чинять зі старими каліками, котрі не можуть працювати?» Втім, Едвін бачив Стеффу таким, який він був насправді: бувалим воїном у літах, досі потай сильним і з глибшим розумінням речей, аніж у деяких старійшин. Стеффі, єдиному з цілого села, доводилося бувати на полі бою — на тому полі бою і залишилися його ноги. І саме тому Стеффа теж зміг розпізнати в Едвіні його справжню сутність. У селі були й сильніші хлопчики, котрі розважалися, притиснувши Едвіна до землі та б’ючи його. Проте саме Едвін, а не будь-хто інший із них мав душу воїна.

— Я давно спостерігаю за тобою, хлопче, — якось сказав йому старий Стеффа. — Під градом кулаків очі твої спокійні, наче закарбовують у пам’яті кожен удар. Такі очі я бачив лишень у найкращих воїнів, котрі холоднокровно боролися навіть у найзапекліших битвах. Не за горами день, коли тебе боятимуться.

Й ось це почалося. Віщування Стеффи тепер ставало реальністю.

Під поривами вітру, які хитали дерево, Едвін схопився за іншу гілку і спробував знову відтворити в пам’яті події, що відбулися того ранку. Обличчя його тітки спотворилося до непізнанності. Вона кричала, сиплючи на нього прокляття, проте старійшина Айвор змусив її замовкнути, відштовхнувши від одвірка клуні й водночас загородивши її від Едвіна. Тітка завжди добре до нього ставилася, та, якщо тепер вона надумала проклясти його, Едвінові це було геть байдуже. Нещодавно вона намагалася переконати Едвіна називати її матір’ю, та він жодного разу її не послухався. Бо знав, що його справжня мати мандрує світами. Його справжня мати не стала б отак на нього репетувати, і старійшині Айворові не довелося би відтягувати її геть. А цього ранку, в клуні, він почув голос своєї справжньої матері.

Старійшина Айвор штовхнув його всередину, в темряву, і двері зачинилися, закривши і перекошене тітчине обличчя, й усі інші. Спочатку візок здавався лише невиразним чорним силуетом посеред клуні. Та поступово Едвін роздивився його обриси, і, коли простягнув до нього руку, дерево виявилося вологим і трухлявим на дотик. Знадвору знову долинули крики, а потім і гучне тріскотіння. Спочатку воно було спорадичне, а далі тріск пролунав одночасно в кількох місцях, і при тому щось ніби розкололося, після чого у клуні наче трохи посвітлішало.

Він знав, що ці звуки — від каміння, яке вдарялось об розхитані стіни, та він не зважав на це, зосередившись на візку, що стояв перед ним. Чи давно ним востаннє користувалися? Чому він стоїть так криво? Якщо він тепер уже ні на що не годиться, то для чого тримати його у клуні?

Саме тоді він і почув її голос. Спочатку через галас на вулиці й через гуркотіння каміння розібрати той голос було складно, та поступово він зазвучав виразніше.

— Це дурниці, Едвіне, — казала вона. — Нічого і зважати. Ти легко це витримаєш.

— Але ж старійшини не зможуть стримувати їх вічно, — сказав він у темряву, хоч і дуже тихо, поки його рука гладила бік візка.

— Це дурниці Едвіне. Не звертай уваги.

— Каміння може пробити ці тонкі стіни.

— Едвіне, не хвилюйся. Хіба ти не знав? Це каміння — під твоїм контролем. Глянь, що оце стоїть перед тобою?

— Старий зламаний візок.

— Ну от. Іди навколо візка, Едвіне. Навколо візка, знову і знову, тому що ти мул, прив’язаний до великого колеса. Ще і ще йди довкола, Едвіне. Велике колесо може крутитися, тільки якщо ти його крутитимеш; і тільки якщо ти його крутитимеш, буде летіти каміння. Ще і ще навколо візка, Едвіне. Ще і ще, ще і ще — навколо візка.

— А чому я маю крутити колесо, матінко? — Навіть поки він це ще вимовляв, його ноги вже почали обходити візок.

— Тому що ти мул, Едвіне. Коло за колом. Чуєш цей тріск від ударів? Не крутитимеш колеса — й він припиниться. Крути його, Едвіне, ще і ще. Крути колесо знову і знову.

І він почав виконувати її наказ, поклавши долоні на верхній край дощок візка і перебираючи руками, щоби не сповільнювати темпу. Скільки разів він уже його обійшов? Сто? Двісті? Він знову і знову бачив таємничий земляний насип в одному кутку, а у другому — там, де на підлогу клуні падала тонка смужка сонячного світла, — здохлу ворону, яка лежала на боці, та її пір’я ще не обсипалося. Ці два видовища: земляний насип і здохла ворона — знову і знову виникали перед ним у напівтемряві. Якоїсь миті він уголос запитав: «Моя тітка дійсно мене прокляла?» — та відповіді не було, й Едвін подумав, що, може, мати його вже пішла. Та невдовзі він знову почув її голос: «Виконуй свій обов’язок, Едвіне. Ти мул.